Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 1, Ірина Вільде

дуже. Поїзд із Нараєва приходить точно за п'ять годин і дванадцять хвилин. Ви не знаєте ближче нашого міста? — питає далі незнайомий тим довірливим, без нотки нахабства тоном.

— Ні... Суджений мій саме сьогодні мав показати мені Львів, і оце...

— У такім разі,— впадає в тон незнайомий, якщо дозволите, можу служити вам за проводиря.

Уляна, нерішуча ще, але вже така близька того, щоб піти на всякі дурниці, що їх запропонує цей пристійний хлопець, стоїть перед ним, наче питає н цих особливих очей: можна вам вірити?

— Добре,— каже врешті,— приймаю вас за провідника. Тільки поводіться чемно й майте на увазі, що я перший раз у вашім місті.

— Будьте спокійні, пані,— кланяється він ввічливо.

На вулиці здається Уляні, що її вже дещо приношений капелюх мусить виглядати дуже незавидно побіч елеганції її товариша. Вона не зовсім певна, чи він не соромиться її товариства і чи вже не жалкує своєї пропозиції.

— Якби ви не мали нічого проти того, то я хотіла б купити собі новий капелюх... Ми з судженим саме...

— Але ж знаменито, — не дає їй докінчити думки.— Знаменито! Нехай вам здається, що я ваш суджений... Прошу, прошу не відмовте мені бути п'ять годин моєю судженою... Я маю двадцять сім літ і ніколи ще, даю слово, не був заручений. Добре? Годитесь? — в його голосі стільки безпосередньої щирості, а притім стільки лукавства, що Уляна не може не згодитися. її охопив якийсь чар пригоди, проти якого не може втриматись увесь її здоровий глузд.

— Добре, але суджені не говорять між собою «ви».

Уляні щойно тепер спадає на думку, що він досі не представився їй.

— Очевидно,— сміється він,— очевидно, але — як тобі на ім'я?

— Уляна.

— Чудово! Мушу запам'ятати собі назавжди, що моя перша суджена називалася «Уляна». Отже, Улю, ходім купувати новий капелюшок.

У модистки вибирають білий фільцовий[12] капелюх з темно-синьою стяжкою. Юра (Уляна вже знає його ім'я) божився, що до її смаглявого обличчя білий капелюх найкраще надається.

Розбавлені цим купном, ідуть ще за рукавичками, торбинкою й деякими дрібничками.

...Прошу для моєї судженої капелюх, прошу для моєї судженої це, прошу для моєї судженої те... Треба було чути, з якою гордістю вимовляв він ці слова!

«Осип ніколи не вмів бути таким ніжним»,— думає Уляна.

— Але ж ти ще нічого не їла,— раптом пригадує собі Юра.— На вечерю ще за скоро... Може, кави нап'ємося?

Уляна соромиться признатися, що вона сьогодні взагалі ще нічого не їла.

— Добре, нап'ємося кави...

В цукорні[13] пригадує Уляна, що дев'ята двадцять приїздить поїзд з Нараєва. Нишком слідкує, яке це враження зробить на Юру, ця пригадка скорої розлуки. Зовсім таке, якого вона собі бажала. Він просто обурюється на неї, що вона може тепер думати про якийсь там поїзд.

— Але ж, Юр, якщо дійсно твоя мама має приїхати, то ти повинен бути на двірці...

Цей аргумент діє.

Нараз усвідомлює собі Уляна, що вона не хоче, щоб Юра бачив, що той її «наречений» — це підтоптаний уже, в літах, лисавий чоловік. Що він подумає про неї, коли побачить такого «нареченого»?

— Слухай, Юр, а якби я попросила тебе в ім'я тієї симпатії замість за півтори — розійтися за пів години?

— Я не розумію тебе.

— Я бажаю собі, я прошу тебе, Юр, якщо ти хочеш що-небудь приємного зробити для мене, цебто як хочеш, щоб я повірила у твою прихильність до мене,— не виходи тепер о дев'ятій на двірець до поїзда.

— Але ж, Улю, ти сама сказала, якщо мама приїжджає...

— А тепер не хочу, щоб ти виходив до поїзда. Не хочу, чуєш, Юр? Можеш мені це обіцяти?

Юр дивиться на Улю своїми «особливими» очима довго-довго й нічого не може зрозуміти.

— Добре,— погоджується врешті.

Уляна бачить, що він зовсім посумнів, цей її п'ятигодинний наречений, і їй жаль його, жаль себе, жаль цієї нежданої гарної хвилини... Водночас сама свідомість, що цей гарний, молодий хлопець сумує з її приводу, наповнює її серце таким захопленням, такою вдячністю до нього!

— Мені пора вже йти, Юро. Проведеш мене, чи залишишся тут? — питає м'яко, готова вже піти на уступки й дозволити відпровадити себе аж під двірець.

— Ні, я залишусь тут,— падає несподівана відповідь.— Боюсь, що ти через мене можеш спізнитися на зустріч із своїм судженим.

Це звучить уже як докір. Коханий, солодкий докір. О, дяка, тричі дяка тобі, незнайомий, за нього.

— Коли так, то будь здоров, Юр.

— Будь здорова, Улю, і — всього гарного на нове життя!

— Дякую!

Уляна спішно виходить з цукорні й зараз же на вулиці звільняє ходи. Немає сумніву, що Юра вибіжить за нею. На розі вулиці нишком оглядається поза плечі: Юри не видно.

Невже? Невже дійсно не вибіг за нею... і невже дійсно їй ніколи-ніколи не бачити його?

І раптом таке пекуче бажання охоплює її ще раз один подивитися на нього. Один-єдиний, останній раз. Нічого, тільки подивитися. Може, вернутись до цукорні і спитати, коли точно приходить той поїзд... Могла забути.

Обертається, щоб вернутись до цукорні, й бачить уже тільки плечі Юри, що перед хвилиною мусив вийти.

Його висока, дещо наперед похила постать мішається з вечірнім хороводом вулиці і тільки сям-там виринає виразніше під світло виставових шиб. Ще хвилину, ще дві — й Уляна не може вже відрізнити його голови від десятків інших, чужих голів вуличної юрби.

Проте стоїть все ще на тому самому місці нерухома, наче вросла в нього, й дивиться туди, де пропав він, Юра.

Поволі, поволі десь під порогом свідомості продирається вперта, хоч неясна зовсім ще думка: так мусило бути.

І те, що Юра вийшов кілька хвилин скоріше з цукорні перед нею, і те, що Осип не приїхав полудневим поїздом,— це вже не сліпий випадок, це воля доброго або злого янгола її життя. Це її доля.

Вона мусила, бо вже так їй суджено було, у житті своїм, саме на межі молодості й віку, що не знає ілюзій, зустріти і втратити Юру. Доля не хотіла звести їх разом.

Уляна повертається в сторону двірця, Осипові назустріч.

1933

ОДНОГО ВЕСНЯНОГО ВЕЧОРА...

Марія вертається із саду. В одній руці підсмикнута спідниця, в другій — набрякла бруньками гілочка вишні. Зранку крапав дощик,