Михайло Михайлович Коцюбинський - Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський

– Що тобі? Налякалася? Болить що?

Відповіді не було. Тільки під руками в Маланки тіпалось холодне тіло.

Маланка почала гукати Андрія. Та Андрія десь не було.

Маланці заходило в голову, що сталося з Гафійкою. Наврочив хто? Налякав? Підвіяло? Куди вона ходила? Де була? Що ж це, Господи, подіялось дівчині! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…

Скляні очі і чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, і вона почала сама труситись над Гафійкою, хрестячи її всю дрібними хрестами.

На щастя, надходив Андрій. Він був веселий чи напідпитку, бо говорив голосно і зворушено:

– Ну, так і є… я ще тоді казав… Наїхали і забрали…

Маланка зашипіла на його:

– Де ти волочишся?

– Де ж? На вулиці. Дивився, як вели Марка Гущу… Наїхали і забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…

З полу почувся стогін.

– Цить! – накинулась на Андрія Маланка. – Бачиш, заслабла… Біжи зараз по Мар’яну… може, відшепче, підкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, біжи ж швидше…

Андрій подавсь до шептухи.

Мар’яна, мабуть, помогла, бо за два дні Гафійка підвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна і мовчазна. Вона все тікала з хати, щоб не бути вкупі зі старими. Найбільше уникала батька, немов боялась його. На самоті плакала. І думала, думала, аж їй тісно ставало від думок…

Не все горе, бували й радощі.

Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втомлене днем небо з’являються крадькома несміливі зорі, в останньому промінні сонця справляє грища мушва, а дивно м’яке, злото-рожеве повітря приймає віддаль бузкові тони і робить простори ще ширшими і ще глибшими, – Маланка з Гафійкою волочать курною дорогою утому тіла й приємне почуття скінченого дня. Вони несуть додому спечене, як і земля, тіло, а в складках одежі пахощі стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розігнута врешті спина, пущена вільно рука, ще злегка тремтяча від цілоденного напруження, дотик мокрої сорочки, холодної від вечірньої вогкості, м’який пил під ногами замість стерні здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок і сон, короткий, як літня ніч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… Не вечеряти, не сидіти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камінь в воду, – і вмить склепити очі.

Сонна, напівпритомна, Маланка розкладає в печі вогонь і приставляє окріп, щоб зготувати Андрієві вечерю. Вогонь палає і гуготить, а вона заплющує очі, хитається, і їй здається, що то шумить колосом нива і серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пряжить. Ба ні, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала сніп і крутить перевесло… так болить спина, трудно зігнутись. Ага! То вона тісто місить на галушки. Жни, Гафійко, жни… трудно, серце, заробити, за дванадцятий сніп жавши, а треба… Що, пучку врізала, сичиш з болю?.. Ай, ні, таж то окріп збігає.

Сьорбає юшку Андрій… здається, говорить щось… у хаті чи надворі?..

– Чом не вечеряєш?

– Га?

– Вечеряти йди…

– Вечеряй сам… я потому.

Ложки треба по… а-а-а!.. – помити. Такі ноги важкі, мов у чоботях… а голова ж… голова, ледве на в’язах здержиш…

Ну, врешті… На призьбі краще. Ти спиш, Гафійко?.. Подушку взяла б… ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой кісточки ж мої, кісточки болючі. Ой мої рученьки, ніженьки мої… Іже єси на небеси… Хліб наш насущний… А-а-а!.. Зорі дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче і нижче… налягає на тіло, гнітить повіки… Так солодко, спокійно… Не встав би й на суд страшний, не звівся б і до долі… А небо все нижче та й нижче… пестить, обіймає… зорі лоскочуть, немов цілують. Душа розпустилась у блакиті, тіло прилипло до призьби і тане, як віск на вогні. Нема нічого… небуття… повне небуття!..

Хіба ж не радощі!

Аж по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хліб уродивсь рідкий та безсилий. Сміх і горе було дивитись на те, що зажали Маланка з Гафійкою, а настреляних Андрієм качок та зайців поїли пани. Ще трудніше заробити буде сеї зими, ніж торік, а ті, що міряли землю, як щезли, так і слід їх пропав. Ані чутки. Андрій теж мовчить щось про фабрику.

По селу йшли розмови про Гудзя. Оповідали, що він у гніву забив ломакою вола. Ударив попід вухо і розколов голову. За те пан прогнав його з двору, і тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хвалиться, що й панові таке буде, як волові. Колись він заскочив і до Андрія.

– Ловиш рибку, пане добродзею? – привітав він його з п’яним сміхом. – Лови, лови, може, нею подавляться ті, що їдять її. Фабрикант! Він думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!.. Сови та ворони там житимуть, поки не завалиться ік лихій матері. Кажи – наймаєш Гафійку? Ні? Волієш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усім кодлом, хіба мені що? Знайдемо й другу!..

Він розсердився, гримнув дверима і вийшов із хати, але за хвилину знов просунув у двері червоне й завзяте обличчя:

– Гей, ви, фабриканти! Пам’ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже «ме…» Але Гудзь дасть дулю – о!..

Андрій не витримав:

– Ах ти, п’янюго, котолупе якийсь, а тобі яке діло до мене! – кинувся він до дверей, та Маланка не пустила.

– Облиш!.. – завищала вона пронизуватим голосом і засвітила до нього зеленими, повними злорадої втіхи, очима, – Не займай – скалічить. Тоді як на фабрику ходитимеш?

– На фабрику?

– Атож…

– На фабрику, кажеш?

– Таже чув… збудують для тебе…

Вона цідила слова, немов отруту.

Андрія душила злість.

– Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи – засіяла лани свої? Багато тобі наміряли? Де ж ті пани, що ти їм руки лизала?..

– А де ж? Фабрику тобі будують…

– Ти знов своє?

Андрій побив Маланку. Вона лежала на лаві і голосно стогнала, а він блукав по оголених сірих ланах, байдужно, без цілі, аби далі від дому.

Гафійка плакала. Вона краще пішла б у найми.

На Покрову повернув Прокіп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не міг найнятися, бо народу найшло більше, ніж треба, і ціни впали; відтак заслаб у Каховці і пролежав місяць, далі подавсь у Таврію, а звідти опинився аж у Чорноморії. Повернувся обідраний, слабий і без грошей. Маланка не дуже няла віри тому. Чого люди не сплещуть.