Пер Улов Енквіст - Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст

одне одного в обіймах, мовчазні, німотні, ніби хочуть сказати: хоч це залишилося у нас. Цього ми не втратили. Чом би й ні. Може, тут і криється відповідь.

Пізніше, того ж вечора, К. мав намір переїхати до дружини. Хоча я цього не знав. Я б не зрозумів. Я взагалі мало що розумію в цій історії, мабуть, тому мені й захотілося її розповісти. Вони не чули, як я увійшов. Я лишень промовив: — Отакої!

Близько приткнувшись до мертвого фікуса, я уважно розглядаю його стовбур.

Ось. Жодного сумніву. Він живий. Навіть мертві дотримуються ритму пір року. Я знав...

Ми спакували небагато з того, що залишилося після хлопчика, його нечисленні особисті речі, і відіслали родичам. Усе скінчилося. Припускаю: ми сподівалися, що все так і буде, мовби справді могли щось вирішувати, мовби справді все закінчилось і ця історія дійшла до свого завершення. Сподівалися, що поставили крап­ку, зачинили за собою двері й пішли далі. Поставили крапку. Зачинили двері. Хоч прекрасно усвідомлювали: так ніколи не станеться.

Ми відіслали речі, і настало мовчання. Нам ніхто не відповів. Але ми, власне, на таке й очікували.

Та одну річ я залишив собі, одну-єдину річ з невеличкого спадку хлопчика. Вона лежить переді мною, якимось чином пов’язуючись з усією рештою: з Піноном, озером, ранішньою імлою, птахом, який шугнув у високість і зник. Вона лежить переді мною, я нікому її не віддам. Хоча це й річчю важко назвати: всього лише брудний, колись зіжмаканий клаптик паперу. Я розгладив його як умів.

Це своєрідне послання, написане олівцем, лише три слова, надіслані з тієї точки, де він перебував, з чорної діри невимовного страху, й адресовані комусь там, однаково кому, тому, хто, можливо, зуміє збагнути сенс. Однаково кому, отже, мені — теж.

Тому я залишив це послання собі. Там написано: «Видихаю своє обличчя».

Вони жили й померли, полонені одне в одному. Спершу нещасні, потім, мабуть, щасливі. Він носив її, як шахтар носить свій ліхтарик на чолі; той ліхтарик випромінював і пітьму, і світло, як зазвичай буває.

У дзеркалі він бачив її обличчя, очі, які то заплющувалися, то розплющувалися, безпомічне дрижання повік, наче в упійманої козулі, її рот. Він ніжно торкався її щоки. Йому хотілося її поцілувати, але він не міг. Вона здавалася йому красунею. Він не хотів тримати її ув’язненою у собі, однак тримав. Був період, коли вона ненавиділа його за це.

А тоді зрозуміла.

Вона ув’язнена в його голові, він ув’язнений у ній. У полоні одне одного вони жили на крайній межі, їхній шлюб не виходив за рамки звичайного, однак був, мабуть, виразнішим. Усе своє життя він носив її: спершу з люттю й ненавистю, потім — з терпінням, змирившись, а насамкінець — з любов’ю.

Останніми роками він засинав з долонею на її щоці.

Він помер увечері 21 квітня 1933 року в лікарні Оранж Каунті в Лос-Анджелесі. Медсестра, котра його доглядала останній рік і котру звали Гелен, постійно сиділа поруч. Смерть була безболісною: він помер легко, і його велике темне обличчя спокійно розгладилось, а рука ковзнула з ліжка, як птаха, що злітає з поверхні озера, безгучно й невагомо, злітає крізь нічний туман і зникає, тихо-тихо, мовчазно. І зникає...

Згідно із записами в історії хвороби, Марія померла через вісім хвилин після нього.

Коли він помер, Марія широко розплющила очі, сповнені невимовного жаху, ніби відразу зрозуміла, що сталося. Губи, які все її життя намагалися щось донести, заворушилися, вона наче просила порятунку. Але жодного звуку з них не зірвалось. Ані звуку. Кілька хвилин Марія, здавалося, розпачливо силкувалась викрикнути якусь вістку комусь назовні, можливо, йому, може, у своєму страху кликала його повернутися. Але птах уже злетів, нічний туман знову незворушно про­стерся над плесом озера, і вона залишилася сама.

Що вона хотіла викрикнути? Ніхто не знає. Кохання неможливо навіть намагатися пояснити. Але ким би ми були, якби не намагалися?

Раптом вона заспокоїлась, її очі наповнилися слізьми. Птах відлетів. І вона зосталася на самоті. Це вдруге її бачили заплаканою. Уперше, коли вона сиділа на східцях вагончика, коли минула криза, а чоловік-собака гладив її щоку, легко, мов пташиною пір’їною. Це вдруге, але вона була спокійна. Готувалася ступити неймовірний крок у короткотривалу самотність, просто в запаморочливу пустку, але знала, що впорається. Тієї миті вона лежала тихо, дивлячись у стелю, дивлячись крізь усе, наче ніщо не могло їй завадити. Тоді губи поволі розтулилися, на них майнула легенька усмішка, вона заплющила очі й померла. За вісім хвилин після нього. Вісім хвилин вона була самотньою.

Уночі мені знову наснився Пінон.

Ми опинилися посеред неозорої крижаної пустелі, вочевидь, десь у полярному регіоні. Наш корабель розтрощили льоди, і ми йшли пішки. Однак не полюс був нашою метою.

Невеличка експедиція: Паскаль Пінон і його Марія, я, К. з дружиною, хлопчик та Рут Б. Гарненька Рут несла в руці коробку-капелюшницю, вперше мала щасливий вигляд, базікала з головою в коробці; вони наче врешті віднайшли одне одного, а все минуле забулося. Більше ніяких сварок. Чисте повітря, високе сонце. Ми крокували швидко, майже без напруги, майже летіли вперед над крижаною пустелею, наче не існувало ніяких перепон. Ми ледь торкалися ногами криги.

Пінон простував першим, високо несучи свою подвійну голову. Марія водила очима навсібіч.

Як швидко ми йшли. Як невагомо. Як легко рухалися. З безтурботною усмішкою, наче наперед знали. Так легко йшли не лише через небачену білизнý, захоплення могуттям крижаних торосів, нас підганяло відчуття спільноти, відчуття неймовірної приязні, відчуття, що ми багато чого навчилися одне від одного. Ми раптом збагнули, що є одним організмом, що нам, разом, усе під силу, бо лише разом ми — людина. Разом досягнемо мети, досягнемо нечуваних висот.

То було відчуття спокійного щастя й рішучості, кожний готовий був прийти на допомогу іншому. І Рут, і хлопчик, і К. з дружиною, і я, і Паскаль з Марією. Разом ми одна людина.

Ми знали, куди йдемо. Всі вже давно побачили вдалині знамення:

альбатроса, який кружляв високо в небі. Ген у високості, за тисячу метрів над землею, він, здавалося, зависнув у повітрі — так спокійно шугав.

Туди ми прямували.

Як спокійно було, як тихо... Ми мов пливли вперед, тримаючись за руки й усміхаючись.

І ось, раптом, опинилися на місці. Дійшли до крижаної могили. Її виявив Пінон. Звісно, він, бо ж ішов першим, він мав знайти її для мене. Він показав рукою. Очі Марії гарячково закліпали, вона глянула на могилу, потім — на