Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

ай-яй!.." Та де вже там? Суне череда лавою, не гірше як ми під Незвиською (на німців лавою ходиди. Де там; хіба втримаєш?

— Ти до чого це загинаєш?

Меркулов відповів не зразу. Намотавши на палець закруток смолистої бороди, смикнув його зло, заговорив уже діловито і без усмішки:

— Четвертий рік воюємо... Так? На четвертий перевалило, як нас до шанців загнали. За що й чого? Ніхто не розуміє... До того й гомоню, що незабаром якийсь Грязнов або Мелехов бзикне з полку, а за ним полк, Я за полком армія... Годі!

— Он ти куди...

— Туди саме! Не сліпий, бачу: на волоску все держиться: Тут тільки гукнути "тпрусь"! — і полізе все, як старий сіряк з плеч. На четвертому році і нам сонце вияснилося.

— Ти б полегше! —порадив Бодовськов. — А то Петровій же вахмістр...

— Я товаришів, либонь, не чіпав! — спалахнув Петро.

— Не сердься! Жартома сказав.

Бодовськов збентежився, поворушив вузлуватими пальцями босих ніг і встав, почовгав до корита.

В кутку,' коло цибиків пресованого сіна півголосом розмовляли козаки інших хуторів. З них тільки двоє були з хутора Каргінського — Фадєєв і Каргін, інші восьмеро — з різних хуторів і станиць.

Трохи згодом вони заспівали. Заводив чирський козак Алімов. Він почав був танечну, та хтось ляснув його по спині, застужено ревнув:

— Одставити!.. 1

— Гей, ви, сироти, лізьте до вогню, — запросив Кошовий..

У ватру кинули трісок (уламки розбитого на полустанку

паркана). При вогні веселіш завели пісню:

1 Кінь бойовий з походним в'кіком

Коло церкви ірже, когось там жде.

В огорожі бабка плаче з онуком,

Молодиця-жінка сльози ллє.

А з дверей святого храму Козак озброєний іде,

Дружина коня йому підводе.

А небіж списа подає...

В сусідньому вагоні, двохрядка, хриплячи міхами, різала "козачка". По дощатій підлозі безжалісно цокотіли підбори казьонних чобіт, хтось дурним голосом в'якав, галасав:

Ей, ви, гіркі клопоти!

Тісні царські хомути.

Козаченькам шиї труть —

Не зідхнути, не здихнуть,

Пугачов по Доні кличе,

По низах голоті зиче:

"Отамани, — козаки!..."

Другий, заливаючи голос першого, верещав нескладно-тонкою скоромовкою:

Царю вірой-правдой служим,

По своїх жалмерках тужим.

Баб найдем — тужить не будем,

А царю м... полудим.

Ой, сип, Ой, пали!..

У-ухІ Ух! Ух! Ха!..

Ха-ха-хі-хо-ху-ха-ха!

Козаки давно вже урвали пісню і прислухалися до гучного гармидеру, що розростався в сусідньому вагоні, переморгуючись, співчутливо посміхаючись. Петро Мелехов не витримав і зареготав:

— Ото, чорти їх розбирають!

У Меркулова в брунцтних, цяткованих жовтою іскрою очах заблимали веселі світлячки; він скочив на рівні ноги, вловлюючи такти носком чобота посипав дрібненьке просо дрібушок і, раптом притупнувши, легко, пружно, кругло пішов навприсядку. Танцювали всі по черзі, грілися, рухаючись. У сусідньому вагоні давно вже затихлі двохрядні голоси — там уже хрипко і буйно лаялися. А тут заходилися в танку, непокоїли коні і кінчили тільки тоді, як, розійшовшись, Оникій, роблячи надзвичайно штуцерний викрут, упав задом на вогонь. Його регучи підвели, при світлі свічного недогарка довго оглядали новенькі шаравари, насмерть попалені ззаду, та крайки присмаленої ватяної теплушки.

— Скинь'шаравари!—'Жалкуючи, радив Меркулов.

— Ти, цигане, здурів чи що? А в чому-ж я?

Меркулов покопався в саквах, дістав полотняну бабську

сорочку. Вогонь роздмухали знову. Меркулов тримав сорочку за вузькі барки, відхиляв назад, стогнучи від реготу, говорив:

— Ось!.. Ох! Ох! Украв я її на станції, з паркану. На онучі ховав... Ох. Не по-ро-о-тиму... Бери!..

Силоміць прибіраючи Оникійка, що не переставав лаятись, іржали так смачно й густо, що з дверей сусідніх вагонів повисувалися голови цікавих, у нічній темряві кричали заздрісні голоси:

— Чого ви там?.. Жеребці прокляті!

— Чого зайшлись?

— Залізко знайшли, дурепині полюбовники?

На другій зупинці, притягли з переднього вагона гармоністу, з інших вагонів напхом набилося козаків, поламали корита, товпились, притискуючи коней до стінки. В малесенькому колі походжав Оникійко. Біла сорочка, з здоровезної, видно, бабеги, була на нього довга, плуталася в ногах, та рев і регіт заохочували — танцював він до знемоги.

А над намоклою в крові Білоруссю скорботно сльозилися зорі. Проваллям зіхала, курячись і упливаючи, нічна небесна чорнота. Вітер плазував понад землею, пойнятою гіркими запахами опалого листя, суглинкуватої мочливої іржі, березневого снігу...

IX.

За добу полк був уже недалеко від фронту. На вузловій станції ешелони спинили. Вахмістри рознесли наказа: "Вивантажуватися". Примостками квапливо зводили коні, сідлали, бігали до вагонів по забуті спохвату речі, викидали просто на вогкий піщаник колій розтріпані цибики сіна, метушилися.

Мелехова Петра покликав ординарець командира полку.

— Іди на вокзал, командир кличе.

Петро, поправляючи ремінь на шинелі, неквапливо пішов до платформи.

— Оникію, доглянь мого коня, —: попросив він Оникія, що топтався коло коней.

Той мовчки подивився йому услід, на буденному похмурому обличчі його заклопотаність зливалася із звичайною нудотою. Петро ступав, дивлячись на свої чоботи, обляпані охровим глинястим болотом, розмірковуючи: нащо це він потрібний командирові полку. Увагу його привернув невеличкий натовп край платформи, коло бака на окріп. Він підійшов, ще здалека прислухаючись до розмови. Чоловіка за двадцятеро салдатів оточили рослого рудуватого козака, що стояв спиною до бака в незручній зацькованій позі. Петро, витягнувши голову, подивився на неясно-знайоме за-бородатіле обличчя рудуватого козака-отаманця, на цифру "52" на синьому урядницькому наплічнику; вирішив, що десь і колись бачив цього чоловіка.

— Як же це ти примудрився? А ще гайку тобі нашивали...— зловтішно допитувався в рудавого козака охотник, з ластатим розумним обличчям.

'—Що таке? — поцікавився Петро, доторкнувшись до плеча ратника, що стояв до нього спиною.

Той повернув голову, відповів нехотя:

— Дезертира піймали... З ваших козаків.

Петро, натужно напружуючи пам'ять, намагався згадати,— де він бачив це широке рудовусе і рудоброве обличчя ота-манця. Не відповідаючи на настирливі запитання охотника, отаманець рідкими ковтками тягнув окріп з мідного кухля, зробленого з гільзи гарматна, прикусуючи чорним розмоченим у воді сухарем. Далеко розставлені банькаті очі його мружилися, прожовуючи й ковтаючи, він ворушив бровами, дивився вниз і по боках. Поруч нього, придержуючи за багнета Гвинтівку, стояв вартовий — літній коренастий салдат. Отаманець-дезертир, допив з кухля, повів стомленими очима по обличчях салдатів, що безцеремонно роздивлялися на нього, і в блакитних, по-дитячи простих очах його несподівано спалахнула лють. Квапливо ковтнувши, він облизав губи, крикнув грубим, негнучким басом:

— Дивно вам? Пожерти не даєте, сволочі! Що ви, мать вашу, людей не бачили чи що? 1

Салдати засміялися, а Петро скоро почув голос дезертирів, зразу, як це' завжди буває, з разючою чіткістю згадав, що отаманець цей, — з хутора Рубежине, Еланської станиці, на прізвище Фомин, і що в нього ще до війни на еданському річному ярмарку торгував він з батьком бичка-третячка.

— Фомин! Якове!--окликнув він, протискуючись до отаманця.

Той незручним розгубленим рухом сунув на бак кухля.

прожовуючи, дивлячись на Петра збентеженими усміхненими очима, сказав:

— Не признаю, браток...

— З Рубежина ти?

— Звідти. А ти чи не еланський?

— Я вешенський, а тебе пам'ятаю. З батьком ми років із п'ять тому бичка в тебе торгували.

Фомин, посміхаючись, усе тією ж розгубленою хлопчачою посмішкою, видимо намагався згадати.

— Ні, замстило... не пригадаю тебе,—з видимим'жалем

сказав він. '

— Ти в 52-му був?

— У 52-му.

— Утік виходить? Як же це ти, браток?

Тим часом Фомин, скинувши папаху, діставав звідти пошарпаний кисет. Горблячись, він поволі запхав папаху під пахву, відірвав косий ріжок паперу і тільки тоді притиснув Петра суворим, вогко-мигливим поглядом.

— Терпець урвався, братіку... — сказав невиразно.

Погляд цей кольнув Петра. Він крякнув, убрав у рота жовтуватого вуса.

— Ну, землячки, кінчайте розмови, а то через вас як би мені не попало, — зідхнув, скидуючи Гвинтівку, кремезний салдат-вартовий. — Іди но, дядьку!

Фомин, кваплячись, укинув у ладівницю кухля, попрощався з Петром, дивлячись убік, і закрокував до комендантської ведмежкуватим вихилясом.

На вокзалі, в буфеті колишньої першої кляси за столиком гнувся командир полку і двоє сотенних командирів.

— Ти, Мелехов, примушуєш себе, чекати, — покліпав полковник втомлено гнівними очима.

Петро вислухав звістку про те, що сотня його поступає під оруду штабу дивізії і що треба пильно наглядати за козаками, сповіщаючи про всяку помічену зміну в їх настроях командира сотні. Він, не зморгнувши, дивився в очі полковникові, слухав уважно, але в пам'яті невідступно, чіпко мов приклеєний держався блимливий, вогкий погляд Фомина і тихе "терпець урвався, братіку..."

Він вийшов з паркого теплого вокзалу, попрямував до сотні. Тут же, на станції, ст.ояв полковий обоз другого розряду. Підходячи до своєї теплушки, Петро побачив обозних козаків і сотенного коваля. При погляді на коваля в Петра вивітрився з пам'яти Фомин і розмова з ним, він прискорив кроки, щоб переговорити про перековування коня (в цю мить над ним уже тяжили буденні клопоти і тривоги), але з-за червоного ріжка вагона виступила жінка, чепурно запнута білим пуховим шарфом, одягнена не так, як одягаються в польсько-білоруській землі. Дивно знайомий склад постаті примусив Петра уважніше придивитися до жінки. Вона раптом повернулась до нього обличчям, заспішила назустріч, невловимо поводячи плечима, тонким, не бабським станом. І, ще не розпізнаючи обличчя, з самої цієї легкої крутливої ходи, Петро пізнав дружину. Гострий приємний холодок докотився до серця. Радість була тим більша, що несподівана. Навмисне вкоротивши кроки, щоб обозні, стежачи за ним, не подумали, що він надто вже радіє, Петро йшов назустріч. Він поважно пригорнув жінку, поцілував її тричі, хотів щось спитати, але глибоке внутрішнє хвилювання пробилось назверх, — дрібно затіпалися губи і немов відібрало мову йому.

— Не сподівався... — заїкуючись, вимовив він, нарешті.

— Голубе мій! Ото ж бо як ти змінився!..