Джек Лондон - Пошитий у дурні, Джек Лондон

острахом подивився на Муклука Чарлі.- А відки ти знаєш? Я ж ніколи не казав про це. Я тільки думав, що казав. Чарлі, ти вмієш читати думки. Вип’ємо ще по одній!

Кучерявий Джім налив склянки і мав приємність бачити, як зникло віскі на чотири долари, а на один долар він покарав себе сам, бо О’Браєн наполягав, щоб і господар пив нарівні з гістьми.

- Краще взяти гроші тепер,- доводив Леклер.- Бо два роки піде на те, щоб вибрати все з цеї ями, а ти міг би тим часом виводити крихіток струсенят і вискубувати пір’я з великих струсів.

О’Браєн обміркував цю пропозицію і кивнув головою. Кучерявий Джім вдячно подивився на Леклера і знову наповнив склянки.

- Зажди лишень,- пробелькотів Муклук Чарлі, в якого язик уже почав заплітатися.- Як твій духовний батько... я мушу... як твій брат... а, чорт! - тут він спинився, збираючись із думками, щоб знову почати.- Як твій друг, я б сказав, спільник у ділі, я запропонував би скорше... беру на себе сміливість, як сказано, нагадати... я маю на увазі, застерегти, що там може бути більше струсів... а чорт! - Він вихилив ще одну чарку і провадив далі вже уважливіше.- До чого я веду, це... А до чого ж я веду? - Він разів зо п’ять бахнув себе долонею по голові, щоб витрусити звідти належну думку.- Упіймав! - вигукнув він зраділо.- А що, як там у ямі більше, ніж на десять тисяч доларів?

О'Браєн, який видимо вже схилявся до того, щоб укласти запродажню, при цих словах несподівано крутнув у інший бік.

- Слушно! - вигукнув він - Чудова ідея! Ніколи б я сам не додумався.- Він гаряче потис Муклукові Чарлі руку.- Вірний друг! Вірний спільник! - Він войовничо повернувся до Кучерявого Джіма.- А може, там, у тій ямі, на сто тисяч доларів? Адже ти ж, Кучерявий, не захочеш пограбувати свого давнього друга, еге ж? Звичайно, ні. Я знаю тебе... краще, ніж ти сам себе знаєш, далебі, краще. Вип’ємо ще по одній. Ми ж усі тут вірні друзі, всі, кажу я, всі!

І так воно йшло, віскі пилося, а надії Кучерявого Джіма то зростали, то падали. Ось Леклер доводив, що треба негайно продати, і майже переконав О’Браєна, але тут устрявав Муклук Чарлі з найблискучішими контраргументами й перетягував О’Браєна на свій бік. Потому Муклук Чарлі наводив незаперечні докази на користь продажу, а Персі Леклер уперто тримався протилежної думки. А трохи згодом сам О’Браєн був за те, щоб продати, а обидва друзі зі слізьми та прокльонами намагалися відрадити його. Що більше пили віскі, то буйнішала їхня уява. Замість одного тверезого «за» чи «проти», вони знаходили десятків зо два п’яних заперечень і схвалень і так легко переконували один одного, що їм раз у раз доводилося міняти свої позиції.

Настав час, коли обидва - і Муклук Чарлі, і Леклер - твердо стали за продаж, і тільки-но О’Браєн висував заперечення, вони легко розбивали їх. О’Браєн уже впадав у розпач. Він вичерпав останні аргументи і сидів мовчки, благально дивлячись на своїх друзів, що відсахнулися його. Він копнув під столом ногою Муклука Чарлі, але той жалюгідний герой зараз же навів новий і найлогічніший аргумент за продаж. Кучерявий Джім дістав перо, чорнило та папір і написав запродажню. О’Браєн сидів, міркуючи, з пером у руці.

- Черкнім ще по одній,- попросив він.- Ще по одній раніш, ніж я підпишу і викину геть сто тисяч доларів.

Кучерявий Джім врадувано наповнив склянки. О’Браєн вихилив свою і нагнувся, щоб підписати тремтячим пером своє прізвище. Він встиг тільки поставити пляму, коли це раптом схопився на рівні, ніби його що підстирило,- нова ідея шибнула йому в голову. Він стояв похитуючись перед ними, і в його збуджених очах відбивалися думки, що народжувалися десь у глибині свідомості. Нарешті він дійшов висновку. Доброзичливість осяяла йому обличчя. Піп повернувся до власника картярського закладу, взяв його за руку й урочисто сказав:

- Кучерявий, ти мені друг. Ось тобі моя рука. Потисни її. Друзяко, я не зроблю цього. Не продам. Я не хочу пограбувати друга. Жоден мерзотник не скаже, що Маркус О’Браєн пограбував п’яного друга. Ти п’яний, Джіме, і я не хочу грабувати тебе. Я оце подумав... досі про це й гадки не мав... не знаю, як це, але досі й я гадки такої не мав... Уяви собі, лишень уяви собі, Джіме, друзяко, а що як на всій цій клятій ділянці нема й десяти тисяч? Тебе ж буде пограбовано. Ні, сер, я цього не зроблю. Маркус О’Браєн добуває гроші з землі, а не з своїх товаришів.

Таку шляхетну заяву Персі Леклер і Муклук Чарлі привітали оплесками, в яких потонули всі заперечення «фараонщика». Вони припали з обох боків до О’Браєна, любовно обіймаючи його за шию, з їхніх уст лився цілий потік слів, тож, природно, вони не могли чути пропозиції Кучерявого вставити в документ пункт, за яким йому повернуть різницю між продажною ціною і видобутком, якщо ділянка не дасть десяти тисяч. Чим довше вони говорили, тим сентиментальнішими і благороднішими ставали їхні суперечки. Всі корисливі міркування було відкинуто. Це було тріо філантропів, що намагалися врятувати Кучерявого Джіма від нього самого і від його власної філантропії. Вони обстоювали те, що він філантроп. Вони відмовлялися й на мить припустити, що на всьому світі може знайтися хоч одна підла думка. Вони виповзали, викараскувалися й видиралися на високі етичні хребти й узгір’я або тонули в метафізичних морях сентиментальності.

Кучерявий Джім аж упрів - він кипів гнівом та все підливав віскі. Його засипали десятками доказів, і жоден з них не стосувався золотої копальні, яку він хотів придбати. Чим довше вони говорили, тим далі відходили від цієї копальні, і о другій годині ночі Кучерявий Джім визнав власну поразку. Одного по одному він вивів своїх безпорадних гостей через кухню і виштовхав надвір. О’Браєн вийшов останній, і всі троє, побравшися за руки, щоб не впасти, важко топталися на сходинках.

- З тебе добрий діляга, Кучерявий,- сказав О'Браєн.- Мушу визнати, що мені до вподоби твоя манера... чемна й шляхетна, твоя щира гостин... гости... гостинність. Хвала тобі й честь. Нічого від падлюки й хапуги в тобі й близько нема. Як я вже казав...

Та саме в цю мить «фараонщик»