Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

так вийшло і нам доведеться спати в одному ліжку, то хай принаймні роздягнеться й ляже перший»,- подумав я.

Повечерявши, все товариство вернулось до зали, і я, не знаючи, чим себе зайняти, вирішив, що пробуду решту вечора глядачем.

Та ось знадвору почувся дикий гамір. Хазяїн схопився й гукнув:

- Це команда «Дельфіна»! Я чув, що вони вернулись: їх уранці побачили на обрії. Три роки в плаванні, трюми повнісінькі. Ура, хлопці! Тепер маємо найсвіжіші новини з Фіджі!

В сінях загупали матроські чоботи, двері розчахнулись навстіж, і до зали ввалилася досить-таки грізна на вигляд юрба моряків. Усі в кошлатих вахтових плащах, на головах - вовняні шарфи, всі обшарпані - лата на латі, вуса й бороди пообмерзали, неначе то вперлась до заїзду зграя лабрадорських ведмедів. Вони щойно зійшли зі свого судна на берег, і «Кит» був першим домом, до якого вони вступили. Тож і не диво, що всі посунули прямо до китової пащі, де новітній Йона - зморшкуватий дідусик, що порядкував там,- зразу поналивав їм повні вщерть склянки. Один з них поскаржився на прикрий нежить, і Йона наколотив йому схожого на дьоготь цілющого трунку з джину та меляси, запевняючи, що то чудові ліки від будь-якої застуди або нежитю, хоч би яких задавнених і байдуже де набутих - чи біля узбережжя Лабрадору, а чи з навітряного боку якогось айсберга.

Хміль скоро вдарив їм у голови, як звичайно буває навіть з найнепритореннішими пияками, коли вони щойно вернуться з моря і пустяться в буйну гульню.

Проте я помітив, що один з них держиться трохи осторонь, і хоч він видимо не хотів псувати товаришам веселого настрою своїм тверезим виглядом, та все ж стримувався й не галасував так, як решта. Цей чоловік зацікавив мене зразу; а що волею морських богів він мав стати моїм товаришем по плаванню (тобто, власне, по ліжку в кубрику), то я дозволю собі трохи докладніше змалювати його. Він мав добрих шість футів зросту, гарні широкі плечі й огруддя - як барило. Нечасто я зустрічав таких крем’язнів. Обличчя його було аж брунатне, таке засмагле, і білі зуби аж світились на ньому; але в глибокій тіні очей маячили якісь спомини - видно, не дуже радісні. По голосу я зразу почув, що він з Півдня, а по високій і міцній постаті побачив: це, певне, вірджінець, горянин з Аллеганського кряжа. Коли його товариші розгаласувались так, що далі вже нікуди, він потихеньку вийшов, і я більше не бачив його аж до тої хвилини, коли ми зустрілись на судні. Та дуже скоро товариші похопилися, що його не стало, загукали: «Балкінгтон! Балкінгтон! Де ж це Балкінгтон!» - і кинулися з зали шукати його. Видно, весь екіпаж за щось дуже любив цього чоловіка.

Було вже близько дев’ятої години вечора; після недавнього гамору в залі запанувала якась аж надприродна тиша, і в мені відродилась надія здійснити один невеличкий задум, що з’явився в мене перед самим приходом моряків.

Ніхто в світі не любить спати вдвох із кимсь в одному ліжку. Хоч би навіть зі своїм рідним братом. Не знаю, чого воно так, але люди під час сну воліють бути на самоті. А коли доводиться спати з зовсім не знайомою людиною, в незнайомому заїзді, в чужому місті і той незнайомець до всього ще й гарпунник, ваша нехіть зростає безмірно. Та й не було ніякісіньких підстав до того, щоб саме я - через те, що я моряк,- спав у одному ліжку з кимось: адже й у морі моряки сплять удвох в одному ліжку не частіше, ніж неодружені королі на суходолі. Правда, моряки сплять усі в одному приміщенні, але кожен має свою власну койку, вкривається своїм власним укривалом і спить у своїй власній шкурі.

Що довше я думав, про свого гарпунника, то відворотніша була мені думка про ночівлю в одній постелі з ним. Цілком резонно було припустити, що білизна в гарпунників, хай там лляна чи вовняна, не може бути ні дуже чиста, ні дуже тонка. Мені аж засвербіло по всьому тілу. Крім того, було вже пізненько, і кожен порядний гарпунник мав би вже вернутись додому й лягати спати. А що, як він упхається до мене в постіль аж опівночі - хіба я знатиму, з якого паскудного кубла він заявився?

- Хазяїне! Я передумав щодо того гарпунника. Я не хочу спати з ним в одному ліжку. Спробую переночувати отут на ослоні.

- Як вам завгодно. Шкода, що не можу дати вам скатертину замість сінника, а дошки таки геть подовбані,- відказав хазяїн, помацавши рукою сучки й щербини.- Та заждіть, голубе. В мене отам, під шинквасом, лежить рубанок, заждіть, зараз я вам її вигладжу.

З тими словами він розшукав рубанок, старою шовковою хусточкою змів з ослона пилюку, а тоді заходився завзято вигладжувати рубанком мою постіль, шкірячись, наче мавпа. Стружки летіли на всі боки; але врешті лезо рубанка наткнулося на якийсь неподоланний сучок. Хазяїн мало не звихнув руку в зап’ястку, і я попросив його, щоб він, заради бога, покинув стругати: постіль уже досить рівна для мене, та й не знаю я, чи можливо хоч би й найкращим у світі рубанком зробити з соснової дошки пухову перину. Тоді він, знову вишкірившись, позбирав стружки, викинув їх у велику грубу посеред зали і вийшов у своїх справах, зоставивши мене наодинці з моїми думками.

Я примірявся до ослона і виявив, що він закороткий для мене: та цьому можна було зарадити, приставивши стілець. Але ж ослін був і завузький на цілий фут; а другий ослін, що стояв у залі, був дюймів на чотири вищий від обструганого, отож супрягти їх навряд чи вдалось би. Тоді я поставив перший ослін коло стіни в єдиному вільному місці, під вікном, але не впритул до стіни, залишивши нешироку щілину, щоб моїй спині було трохи просторіше. Та незабаром відчув, що з підвіконня тягне холодом; і взагалі мій задум нікуди не годився, бо протяг з вікна стрічався з другим протягом - із щілинястих дверей,- і обидва вони закручувались на підлозі вихорцями в безпосередній близькості від того місця, де я збирався перебути ніч.

«Чорти б ухопили того гарпунника,- подумав я.- Та стривай-но, а чи не можна випередити його? Замкнути зсередини двері, вскочити в його ліжко й не озиватись, хай там хоч