Леонід Григорович Кононович - Феміністка, Леонід Григорович Кононович

class="book">— Та, — знітився Барабаш, — трохи заробив лапою! Воно на спині, то не видно…

— А як же це ти дозволив себе подряпати?

— Та я ж хотів заламати йому лапу за спину… а він другою як морсне по плечу! Я його тоді — в глаз! Він як ревоне — й до мене! Я розвертаюся на лівій нозі, пропускаю його по прямій і ліктем по черепу як загилю — з усієї сили, поняв? У нього й кров носом бризнула! Але прудкий, скотиняка, і спритний мов кіт — як махонув рукою, то я насилу встиг блок поставити! Він тоді давай боковими гилити мене… я пірнаю під лікоть, виходжу в тил — і п'ятою по шиї! Він зарепетував, як людина, і давай кругами бігати по вольєру! А народу ж зібралося, — в долоні плещуть, пальцями показують, свистять…

Я постукав його по лобі.

— Йолопе ти, йолопе! Знайшов, з ким битися… з ведмедем! Не соромно, га?

— Чого б це, питається?!

— А того, — сказав я повчально, — що ведмедя зловили, посадили в клітку, їсти йому не дають… а тут прилазить отакий бритоголовий дебіл і починає гилити цю нещасну, зацьковану звірину руками й ногами! Ти краще Урилова відлупцював би, коли вже руки сверблять…

— Й не шкода йому, головне! — підтримала мене Цуци-чок. — Ні краплі совісті в людини немає! Ти піди в зоопарк та поглянь на тих звірів — всі вони сумні, вовна скуйовджена, сидять і дивляться з-за ґратів на тебе… Жаліти їх треба всіх, а не бити!

Барабаш зацьковано роззирався доокруж.

— Бідні вони… нещасні! А верблюдиця он як плюнула на мене!

— Так ти ж, мабуть, їй дулю скрутив? — докірливо поспиталася Цуцичок.

— Та, ні… язика показав! — засоромлено буркнув Бара-баш. — А вона як плюне… всю мордяку заліпила!

— А вона з одним горбом була чи з двома? — зацікавлено спитавсь я.

— Та хрін її знає! Поки я очі продер, то її вже прибрали… знали, що я можу застрелити! Так я тої верблюдиці більше й не зустрічав…

— Ось до чого алкоголізм призводить! — підсумував я, скрушно хитаючи головою. Тоді дав Барабашеві ще одного щигля, аж виляски пішли. — Ходім, обревку… робота є!

— А до шефа?..

— Він оддав тебе на перевиховання! Візьми, каже, цього бевзня й зроби з нього людину… второпав?

— А що ж ми будемо робити? Я зробив невизначений жест.

— Поїдемо в одне місце, одморозків поганяємо… може, уб'єм кого-небудь! Тобі не все одно?

Барабаш підвівся з фотеля — кремезний, здоровецький мов дуб, і його бандитська мармиза од утіхи аж засяяла.

— Убивати я завжди готовий! Погнали?

— Давай… давай! — сказав я, штовхаючи його до дверей. — Сьогодні ще ціла купа роботи, втямив?

IV

Надворі було холодно. Сніг перестав, і з неба сіявся похмурий крижаний дощ. Я натиснув кнопку сканера, і мій рейндж-ровер привітно блимнув габаритними вогнями.

— Прошу пана до гілляки! — прокоментував мої дії Барабаш і, розчахнувши дверцята, першим поліз досередини.

— Ти, обревку! — гаркнув я на нього. — У гризло дати, еге?

— Не втямив?

— Манер не знаєш? — Я показав на Мацюцьку, яка стояла біля авта. — Дівчину першою пропусти — геть уже мізки пропив, еге?

Барабаш неохоче відступив убік.

— Залазь, чи що! — буркнув він Мацюцьці.

— Не «залазь», а — «будь ласка» треба казати! Й люб'язно посміхнутися. Це тобі не одморозок якийсь, а дама… та ще й наша колега, між іншим.

— Колега?! — вирячився Барабаш на Мацюцьку, розглядаючи її гожий писок і плямисту леопардячу шубу. — Оце?

— А ти думав! Таємний агент, до речі… — Я ввімкнув двигун і помалу рушив з місця. — А взагалі, зарубай на носі: з жінками треба бути галантним, — подавати їм руку, виходячи з авта, підносити запальничку, дарувать золоті речі…

— Та що ти мені лекції читаєш! — розгнівався Барабаш, порпаючись у кишені. — Блатний сильно, еге?

Я виїхав із воріт і, наддавши газу, притьмом погнав по шосе.

— Шеф, — сказав я, — доручив мені зайнятися твоїм вихованням! Щоб ти не горілку пив, а виконував завдання, поставлені перед тобою керівництвом… ясно?

— Я такий, що й сам кого хочеш виховаю… — буркнув Барабаш, дістаючи з кишені золотий портсигар. Тоді хитро подивився на мене. — Курнемо?

— Що там у тебе?

— План. Силенний, як сто чортів… аж Київ видко, так вставляє!

Я подумав.

— Ну, давай! На бойову операцію їдемо, так що треба розслабитися…

Барабаш припалив біломорину й, заплющивши очі, зробив кілька затяжок. Тоді взяв запалений кінець у рота й став ковтати дим, який курівся з жарини.

— Пішов, пішов процес… — пробурмотів він, відкидаючись на сидінні. — Ох і бере, зараза!

— А мені? — поспитав я нетерпляче. Барабаш розплющив очі.

— Роззявляй хавало, ну!

Я відкрив рота, й Барабаш, нахилившись уперед, став здувати дим із цигарки просто мені в пельку. Анаша справді була така, як треба — за хвилю всеньке тіло зробилося легким, і мене пійняв такий захват, що захтілося буквально волати на всю горлянку.

— А їй дамо? — глянув Барабаш на Мацюцьку.

Я зиркнув на неї, почуваючи, як ейфорія охоплює мене все дужче й дужче.

— Ти, малеча… план курила?

— Бачила тільки. — Вона повагалася й, не стримавшись, зиркнула на цигарку. — Але…

— Та хай скуштує дитина! — блаженно посміхнувшись, вигукнув Барабаш. — Один раз можна!

— Хочеш? — поспитав я Мацюцьку.

— Ну… — почала було вона.

— Од одного разу наркоманом не станеш! — знову встряг Барабаш. — Одкривай хавало, не бійся… Один раз —