Микола Володимирович Томенко - Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко

порушено конкурентками не скільки почуття, скільки на славу М.Садовського. Як описують сучасники, Микола Садовський напередодні смерті постійно повертався до теми свого кохання до М.Заньковецької: «Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен. Ех, почати життя спочатку…» — саме так передає його настрій Григорій Григор'єв 1Ь.

Для нас важливо тут не розшифрувати особливості всіх закоханостей відомих українок, а суттєво збагнути їх ставлення, їх розуміння кохання. Олена Теліга у листі до своєї дуже близької приятельки Наталі Лівицької-Холодної саме про це й писала: «Щодо кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада «, який є і у тебе і у мене, і оце є, наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу».

Марко Вовчок: «Фатальна жінка» Української літератури

Відчувай кожну фарбу, лінію, звук, пам’ятаючи те, що це ж є елементи Життя і неповторні моменти.

Володимир Винниченко

Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович) — письменниця, життя якої заслуговує щонайменше на захоплюючу мелодраму, а для багатьох чоловіків це скоріше називалося б трагедією. Її, як правило, обожнювали чоловіки і ненавиділи жінки.

Марко Вовчок не була повією і не була фатальною жінкою. Вона намагалася зрозуміти саму себе, збагнути, що вона хоче від життя, а чоловіки були важливими для неї лише тоді, коли не заважали пізнавати світ і саму себе.

У ній багато незрозумілого: її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи у найвидатніших чоловіків того часу та фантастичне несприйняття у жінок.

Дочка графа Толстого К.Юнге писала: «Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі («противные») білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в громаді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки «да» і «нет». А всі мужчини сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить коло її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар'єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…

Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину, — кажуть, «він її не вартий» — кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні, - кажуть, «її душа надто велична, щоб задовольнятися життєвими дрібницями». Як мене обурює ця жінка. Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?».

Велику «послугу» в несприйнятті Марка Вовчка як визначної української письменниці зробив Пантелеймон Куліш. Після бурхливого кохання і розриву стосунків з нею ображений Куліш пише автору «Історії літератури руської» Омеляну Огоновському про те, що «Народні оповідання» писали вдвох Марія Вілінська (Марко Вовчок) і її чоловік Опанас Маркович. Цю думку активно підтримало багато літературознавців, а дехто почав навіть стверджувати, що оповідання написані лише її чоловіком. Олена Пчілка пішла далі у розвінчуванні міфу про Марка Вовчка, написавши: «…нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора». Крапку над «і» у дискусії про авторство «Народних оповідань» Марка Вовчка поставили Іван Франко і Василь Доманицький. Їхні аргументи були такими: Марія Олександрівна не була росіянкою, рід її білоруський, а освіту вона отримала в Харкові. Досконале знання української мови підтверджувало її листування з чоловіком і оповідання, написані пізніше.

Та повернімося до тлумачення Марком Вовчком ролі й значення кохання. Насправді, про її почуття, про кохання можуть сказати герої творів. У цьому плані показова повість «Три долі», написана за кордоном у 1861 році. Вона трохи задовга, але цікава, оскільки демонструє три жіночі долі, три різні бачення їх почуттів, три відмінні кохання.

«…Може, розумію краще, ніж ти… З боку усе вбачається видніш — на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі; що вимагають щирості не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних…».

«… Я вже не плачу тепер, я вже не ревную та й не кохаю… Як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає. Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка пильна!…

Змагається з нами, що нема у світі лич добрих людей, ані правди у людей. А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді… А де ті добрі?

А нехай — но в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачим тоді, які добрі і яка "правда!»

«…Ти кохаєш?… Я за його умерла б,…я для нього б у світі жити рада… а люблю я його давно, давно… завсіди люблю, як зазнаю.

Він же до тебе не залицявся ніколи…? Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі… А тобі ж тільки мука, печаль та горе? — Хоч горе, — я від його усе прийму за добре. Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш! — Нехай! Аби я його кохала.

— Лихо тобі з тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюся.

— Коли не судилося много щастя, нехай лише горе буде…».

«Нащо те кохання у світі? А коли серце кохає — як не кохати?

Який прибуток з тих любощів, — Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання… Чи ж варті?