Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

пампасах і преріях, подалі від каральної десниці обікраденої «Деметри». Справжніх хазяїв цього закладу Живолуп не знає. Я йому повірив і відпустив. Певен, ніхто й ніколи його більше не знайде. Вся надія — на Ткача. А тепер досить про сумне. Агов, дівчата, у вас там, на Центаврі, наливають?

— Тепер скажу я, — піднесла джус Зірка. — Тетяно Іванівно…

— Просто Тетяна.

— Тетяно, я хочу попросити у вас вибачення за початок нашого знайомства. Це була не я, і це було в іншому житті. У нас співають так: «Дим димок над хатою, мов зелений змій. Не журися, брате мій, чарочку налий. Завтра буде новий день — віддавать борги. А тепер най журяться наші вороги!»

Шампанське — справжнє, стіл — смачний, дім — гостинний і теплий. Новий рік настав, переступаючи через старі клопоти, обіцяючи клопіт новий.

— Треба летіти до Америки, — сказала Кулик.

— Або розшукувати через Інтерпол, — підказала Зірка.

— Я не можу офіційно, вона це розуміє, як і те, що я розумію, що вона розуміє. Я не можу ризикувати дитиною. Це — Лідка.

«Єслі кто-то коє-гдє у нас порой…» — проспівало.

— Даруйте. Кулик слухає.

Вона прикрила трубку рукою і прошепотіла:

«Ткач».

— Записую. Паркова алея, одинадцять, салон краси «Перша леді». Завтра вони працюють.

Радше, вже сьогодні.

— Завтра буде завтра, — виголосив Командо. — А сьогодні — Новий рік! За всіх гарних людей.

Нехай їм легше живеться!

Витанцьовувало виспівувало виблискувало свято.

Клоуни тішили люд на майданах.

Довкруж святкового столу у квартирі Маріванни ошивався Шериф із блискучим дощиком замість ошийника, Травка годувала його смако ликами з руки.

У мінливому світлі свічок сиділи при небагатому столі Оксана Кролик та її бабця, маленький Петрик притискав до грудей великого плюшевого зайця.

Пригрівся під боком у Командо Максимиліян.

Тихий янгол пролетів, несучи на невагомо ненаявних крилах тишу. Пливло в мороці ново річної ночі освітлене вікно на двадцять другому поверсі на Троєщині. І ще не відало, що воно — на «Титаніку», який роздмухує пару назустріч айсберґові.

Як боляче… Тіла наче Біг ма… Суцільний оголений зубний нерв. А в нього штрикають розпеченою бормашиною… Звідкись з’явилася полегша. Прохолодна хвиля зародилася в руці, хлюпнула, притлумила біль, розлетілася бризками-бульбашками. Вони тихо пливли, розмаїто на розмаїтому тлі, беззвучно зринали нізвідки, поринали в нікуди. Клітини знали, що біль повернеться. І він повертався. Оголений зубний нерв…

Уже о восьмій «Перша леді» гула фенами, вицокувала ножицями, накладала поживні маски, надавала пишності й лиску волоссю до самих кінчиків, розгладжувала зморшки, омолоджувала шкіру, дарувала два в одному, ставила на службу красі міць і силу природних ензимів, позбавляла лупи, боролася з сухістю й ламкістю нігтів, перетворювала задрип на перших леді.

Кулик — на біленькому канапе під стінкою, а повз неї сновигають тільки цибаті ноги. Туди сюди. Манекенниці рихтувалися до дефіле — новорічного показу мод. Витав дух розкутої богемності. Напівголі власниці безрозмірних кінцівок не стидалися. Хлопчачі вузенькі стегна з крильцями тазових кісток пообіч запалих пупців. Зворушливо беззахисні горошини хребців напинали позбавлену жирової прокладки шкіру на спині, над картоплинками сідничок.

Дульки персів, труси з клаптиків мережив на нитках, модерна солярійна засмага без білих «купальників». Звідки взялися, янголята? Чи вже виводять штучно? Клонують, як вівці?

До салону вбігла ще одна овечка, запізнилася: уявляєте, не проїхати, кучугури, блін, ці казли не почістілі, блін, ще й казьол на «москалі» драному став посередині, блін, йому матюків навішують, а він у моторі колупається, блін, думала, всьо, засада, блін, дістали по самі помідори, блін, я за ким голову мити? Овечка хутенько поскидала одіву, взувачку, ввіпхнулася в капці, перекинула через плече халатика. Здригнулися пружні перса бездоганної форми. І-і-і-і, заверещала отара, Надька зробила пластику сісьок! Овечки скупчилися, роззирали надбання, обережненько мацали манікюрами, ойкали, критично оглядали шви, сіськи — перша кляса! А там губи роблять?

А жопи підтягують? А до якого розміру можна накачати? А скільки тримається, доки знову не обвисне?

Кулик почувалася п’ятим елементом, матрицею до перезавантаження. От одержу гроші, піду до перукарні, почну нове життя, зуби полагоджу…

Нагадала про себе реєстраторці. Лаура Владіславовна уже звоніла с дорогі. Просіла єщьо подождать. Дєвочкі, кто на укладку, нє задєржівайтєсь!

Лаура Владиславівна не зайшла. З’явилася.

Лаура Владиславівна не мусіла їсти пити випорожнюватися спати працювати як люди. Її місце — в ботанічному саду, серед неймовірних, африканських якихось там екзотів. Красуватися тигрячою хижою орхідеєю, літати серед пальм папугою какаду, чи… на тому нерозвинута в цей бік уява Кулик вичерпалася. З-під бузково рожевої пишної квітки зачіски дивилися щедро орнаментовані відповідними тінями бузкові очі, постать оповивали запаморочливі парфумові пахощі.

Лаура Владиславівна скинула на руки реєстра торці невагому рожеву шубку нового покоління, що ото, зібгавшися, повинні проштрикуватися крізь вушко голки. Залишилася в леопардовому строї зі спідницею клаптями, закурила довжелезну сигарилу в іще довшому мундштуці, переглянула журнал запису клієнток, кинула слово друге в один мобільник, ув інший, ковзнула оком по нових цицях Надьки, перевела погляд на Кулик, миттєво просканувала волосся, обличчя, одяг, соціальний стан, матеріальне становище, менталітет.

— Це ви?

— Так.

— Валентино, чому досі клієнтці нічого не зроблено? — Лаура Владиславівна зизо зиркнула на реєстраторку. — Скільки чекає?

— Больше часа, — закліпала Валентина. — І ще не в роботі? Нюх втратила? Повиганяю.

— Лауро Владиславівно, я… — почала Кулик.

— Ані слова. Таких облич уже не носять. І волосся. І взагалі. Валентино, нам каву. Кажуть, кава псує колір обличчя. Кава зіпсує, а ми його відновимо, і гемоглобінчику на щоки накидаємо, скільки схочемо… Проходьте до кабінету, сідайте.

Даруйте, цих недорік, як не проінструктуєш від паркану й до обіду…