Володимир Миколайович Владко - Позичений час, Володимир Миколайович Владко

Так… Виходить, ти став дівочий прихвоснем? Недарма з тією Тамарою приятелюєш, хм… мабуть, з того самого часу, так?

Льоня спалахнув:

— При чому тут Тамара? І я зовсім не знаю, про який час ти говориш. Зовсім недотепно! Я не хочу брати участі в таких божевільних витівках, от і все! Тамара чи не Тамара — мені все одно. Але те, що ти вигадав, надто погано, щоб узяти в цьому хоч найменшу участь. Якщо ти добре поміркуєш, то погодишся зі мною.

Віктор Сумський ще більше примружив очі:

— Надто погано, кажеш? Мгу… Ах ти, гад! Я тобі все розповів, як своєму, а ти он як! Що ж, можеш піти й виказати мене. Так і так, скажи, Віктор Сумський злочин затіяв, а я вирішив його викрити! Тебе ще й похвалять всі прилизані… Іди, чого ж ти стоїш? У, зрадник нещасний! Іди!..

Віктор засунув руки в кишені і стояв перед Льонею, погойдуючись на каблуках. Льоня почервонів, не знаючи, що сказати. Два почуття боролися в ньому. Він був обурений з нової вигадки, яку затівав Віктор; це було перше почуття. Але поряд з ним було й друге: образа за те, що його назвали зрадником. Та хіба ж він був колись зрадником? Хіба він хоч раз виказував комусь таємницю? Ні, такого ніколи не було! Це Льоня міг засвідчити словом честі!

— Я не зрадник, — проговорив він нарешті, затинаючись. — І не збирався йти виказувати тебе. Це дурниці. І ти їх кажеш тільки тому, Вікторе, що хочеш посваритися. А це ні до чого…

— А ти не хочеш і не збираєшся? — перебив його Віктор. — Не збираєшся? А слухати ти теж не хотів і не збирався? Тепер, коли ти вже про все знаєш, тільки тепер ти почав відступати? Ні, так порядні хлопці не роблять! Можеш іти, можеш зраджувати, мені все одно. Тільки знай: я тобі довіряв, а ти виявився чортзна-чим!

— Я не зрадник, — безпорадно сказав знову Льоня. — Я не…

Втім, Віктор уже остаточно розійшовся, він розпалював самого себе цією сваркою.

— А, ти не зрадник? — шепотів він. — Так от, май на увазі: якщо ти відмовляєшся, то будеш наймерзеннішим зрадником! І тобі буде соромно дивитися в очі всім справжнім хлопцям. Як повернемося додому, я всім розкажу, який ти! Бо ж так ніхто не робить: вислухати все, використати довір’я, довідатися про всі чисто задуми, а потім — “не хочу!” Боягуз! Я так і знав завжди, що ти боягуз! Чистоплюй! І боягуз, боягуз!

— Тільки не боягуз, — вже зовсім розгублено відповів Льоня, дивлячись собі під ноги.

Він не міг знайти й слова відповіді на лайки й образливі вирази, якими щедро нагороджував його Віктор Сумський.

— А я кажу, що боягуз! — напосідав той. — Сьогодні ж вночі, як усі ляжуть спати, ми й перевіримо, зрадник ти чи ні, боягуз чи ні, Це ж дуже легко зробити. Я покличу тебе як завжди — отак…

Він гучно клацнув язиком.

— Якщо ти вийдеш, значить — не зрадник. А коли не вийдеш, то нема чого й говорити… Побачимо! Дивись, Куценку, я всім у місті розповім тоді, хто ти такий насправді!

Він круто повернувся і побіг на пляж. Льоня розгублено дивився йому вслід. Знову той Віктор робить усе по-своєму… Але ж ні, ні! Льоня рішуче не хоче, щоб Віктор навіть викликав його вночі! Навіщо це, коли він відмовився?

— Вікторе! Вікторе! — закричав Льоня. — Стій! Зажди!

Але Віктор був уже далеко. Напевно, він чув Льонин голос, та не схотів зупинятися. Бо ось він озирнувся, махнув недбало рукою і знову побіг. І чомусь стало темнішати. Чи то так у Криму рано починає сутеніти? Колись батько говорив про це… Він казав, що в Криму не сутеніє, а одразу починається майже ніч…

— Стій! Вікторе! Стій! — закричав іще Льоня. — Я хочу тобі сказати, щоб ти не вимагав від мене цього! Я не зрадник!..

— Що з тобою, мій рідний? — почув він стурбований голос матері. — Чого це ти кричиш уві сні? Чи не захворів часом?

Вона схилилася над ліжком і поклала руку йому на лоб: перевіряє, чи немає в нього температури.

Значить, закінчився талон па п’ятнадцять хвилин, виписаний Льонею. Він знову опинився вдома, але забувся уві сні і все ще кричав, намагаючись спинити Віктора Сумського.

— Ні, температури немає, — заспокоєно сказала мати. — Мабуть, тобі щось приснилося?

Льоня кивнув головою: краще було визнати це, ніж розповідати, що сталося з ним насправді.

— Нервовий ти став який, — додала ще мати. — Ну, спи, спи!

Проте Льоня ще довго перевертався з боку на бік ї ніяк не міг заснути. Все мішалося в голові, але в тій мішанині дедалі виразніше виникали все ті ж думки про вчинки й наслідки, вчинки й наслідки… так говорив батько в останній розмові… і так само говорила Тамара… коли б після вчинків одразу йшли і наслідки… що б тоді було?..

Здавалося, що Льоня починав розуміти по-справжньому те, чого він раніше не розумів.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

присвячений сумнівам і роздумам Льоні Куценка, який так і не знає, що відповісти Вікторові Сумському на його пропозицію зірвати контрольну, і тому вирішує дізнатися, зрештою, в чому була його провина в таборі.

Ранок був чудовий — сонячний і ясний. Коли б не всі ті події, що розгорталися навколо Льоні і в сучасному, і в майбутньому, яке таким дивовижним способом наблизилося до нього, — він, безумовно, кудись би пішов.

Але сьогодні зранку хлопець почував себе иригніченим і розгубленим. Насамперед, у школі на нього чекатиме Віктор Сумський з своїм нюхальним тютюном… Вперше за весь час свого знайомства з ним Льоня дуже пошкодував, що брав участь в інших його витівках: хто-зна, може й справді батько мав рацію, докоряючи