Віктор Васильович Савченко - Тільки мить, Віктор Васильович Савченко

шукаючи підходящої місцини, де б можна було розвести багаття. І враз у просвіті між деревами помітив рожеву смугу. То було місце моєї стоянки…”

Від хвилювання в голосі Марії вчувалося тремтіння, і Чумак спинив її:

— Відпочиньте, Маріє… Не знаю, що й думати, але написане тут є чіткою схемою розвитку живого. Щоправда, судячи з прочитаного, Заміховський жодного разу не потрапив у льодовикову епоху. А втім, він міг її просто не помітити, потрапивши на початок або кінець якоїсь із них. Скоріше, кінець. До речі, великим змінам в історії живого передували заледеніння або зниження температури клімату.

— А від чого може знижуватись температура на Землі? — запитав Славко, на обличчі якого весь час тліла іронічна посмішка.

— Різні є гіпотези, — відказав учений, — але найгрунтовнішою, як на мене, є та, що розглядає Землю, як частку космосу. Земля у складі Сонячної системи обертається по галактичній орбіті. Двічі на галактичний рік, а він триває близько 274 мільйони років, Сонячна система перетинає галактичну площину, в якій знаходиться безліч туманностей. Такі туманності є рештками зірок, що колись спалахнули. З одного боку, вони — джерело іонізуючої радіації, з іншого, заповнивши простір між Землею і Сонцем, затримують сонячні промені. Як бачите, живий світ зазнає двічі на галактичний рік зміни клімату і одночасно — впливу космічної радіації. До речі, розумієте тепер, чому Заміховський не міг зорієнтуватись по зірках, щоб вийти з лісу? Що ви на це скажете?

— Сонячна система знаходилась не в тому місці галактичної орбіти, що зараз… — висловив припущення Славко.

— Напевне.

— Що ж виходить? — обізвалась Марія. — Наявність тих чи інших істот на планеті залежить від положення Сонячної системи у Всесвіті? Отже, й на нас, людей, чекають такі ж випробування, як, скажімо, на кистеперих риб?

— Це важке питання, Маріє, — сказав учений. — Людство заклопотане сьогоденням. Та настане час, коли найважливіші проблеми, що стоять перед людством, будуть остаточно розв’язані і люди переймуться долею нащадків.

Марія знову почала читати:

— “Я не став розводити багаття, а посмажив гриби в лабораторії, виливши на сковороду рештки олії та покришивши останню цибулину. Але надія наїстися досхочу не збулася, бо з усього трофею вийшла тільки невелика купка рум’яної пахучої страви. Мушу сказати, що на смак ці гриби скидалися на м’ясо. Вони тільки віддалено нагадували ті, що ми з Павлишем (це той геолог, про якого я писав вище) збирали в лісі під Великими Мостами. Правда, серед них тоді було більше сироїжок, а вони не найкращі з грибів. До речі, це тоді, в лісі біля ватри, я вперше почув про стегоцефалів і кордаїтів, про царство комах і тропічний клімат карбону. І, отже, певною мірою був підготовлений до того, що зараз побачив. Павлиш — спеціаліст з вугільних родовищ — знає не тільки, де і на яких глибинах розпластано вугільні “коржі”, а й з яких рослин їх утворено, які води: морські, озерні чи річкові — заливали торфовища — майбутні поклади, скільки разів піднімалась і опускалась земна твердь, і яких змін від того зазнавало вугілля. Це того разу (ми відбували польові роботи у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні) Павлиш відкрив переді мною дивовижний світ давноминулих епох. Слова Павлиша глибоко западали в свідомість, змушували замислюватись над швидкоплинністю всього живого. Відтоді найулюбленішим місцем мого відпочинку став палеонтологічний музей, а за шматком породи я намагався побачити рослинний і тваринний світ, клімат і ландшафт тих місць, де її було знайдено. Водночас мої дослідження отримали новий поштовх.

Палеозой, пермська система, 270 мільйонів років до наших днів.

Учителю!

Плато незмінно височить над низиною, його поверхню вкриває шар піску, крізь який місцями випинаються брили зализаного вітром рожевого граніту. Круті “спини” тієї породи скидаються на постаті тварин, що вклякли на голодному пасовиську. Єдина рухома субстанція краєвиду — західний вітер, який змітає пісок у долину. Рвучкі пориви супроводжуються шерхотом крупинок в ілюмінатори. Сонце в зеніті, на розпеченому небі ні хмаринки… Переступаючи поріг лабораторії, я почувався більше мисливцем, аніж дослідником. Крім заплічної торби, пасок мій обтяжувала сокирка. Глибокі колись урвища-водотоки тепер обсипались, віддалік виднілись озерця й гаї, а ген на обрії — суцільна фіолетова смуга пагорбів, укритих лісом. По кількох хвилинах ходи під подувами вітру наблизився до гаю з дивних рослин, стовбури яких нагадували бочки, а деякі-навіть кулі, прикрашені зверху жмутком розкішного папоротеподібного листя. Такого ж виду рослини, тільки стрункі та високі, схожі на пальми, вгинаються під вітром. Учителю, я на той пейзаж дивився голодним поглядом, марно шукаючи під деревами плодів. Не було їх і на деревах. Папоротеподібний лист, який я зірвав з “бочки”, виявився гіркуватим і відгонив вогкістю, я з огидою виплюнув ту жуйку. Начхати мені зараз на пермську флору, якщо вона не в змозі заглушити невдоволеного буркотіння шлунка. Хоча мушу сказати, що той гай над озером із екзотичних рослин дуже нагадує затишну оазу. Тут і вітер не навісніє, і в затінку посидіти можна. Та коли я знайшов підходящий камінь і оглянув його з усіх боків — обачність уже стала звичкою, — мені раптом перехотілося на ньому відпочивати. Під пласкою похилою брилою, на яку падала тінь від “пальми”, нерухомо лежали ракоскорпіони. Як мертві. Я відійшов на безпечну відстань і пожбурив у них шматком породи. Ой леле, учителю, та це ж справжні скорпіони, з третину метра завбільшки! Сегменисті тіла із швайкою на кінці враз загнулись, готові до атаки. Один навіть кинувся в мій бік, але чомусь спинився, над головою погрозливо затремтіло жало. Я згадав, як в ордовику триметровий родич цих потвор розправився з трилобітом, і мені стало зле. Хай їм грець! Краще б цим тварюкам і не виходити на сушу… Біля озера флора розмаїтіша. Тут ростуть навіть лепідодендрони з лускатою корою, кущі папороті, хвощів, плауна і якісь листки — соковиті, м’ясисті — без стебла, ростуть прямо з землі. Я знаю, що скорпіон нічна тварина — вночі полює, вдень спить, але у страху очі великі: оглянув кожен кущ, кожен камінь, шукаючи, що б його з’їсти. Навіть думка промайнула, а чи не порішити одного з членистоногих, адже колись вони були ракоскорпіонами, а раків ми любимо… Але ж і асоціації! Так можна з глузду з’їхати. Раптом я спинився вражений. Біля самого