Юліан Опільський - Золотий лев

слово, а вину скинув на смердів. Але Данило кивав головою, їдучи, і говорив до Мстислава:

— Треба діло розслідити! Тут щось неясне. Не може бути, щоби така численна рать приймала мене у татарській слободі. Бо навіщо татарським людям раті? Вони безпечні від наших ворогів, а від мене не обороняться криком та лестю.

— Гм! Треба буде вислухати одних і других! — порадив Мстислав.

— І я так гадаю! — закінчив князь.

КНЯЖИЙ СУД

На майдані, перед дворищем, заставлено столи та лави для короля та прибічників, а боярин зі срібним дзбанком на срібному підносі вітав князя білим хлібом та солодким медом. Лавор з цілою ватагою рабів та рабинь виносили з кладової м’ясиво та розставляли на столах, а ратники відтикали бочки меду і пива. Та король не взяв із рук боярина кованого золотого кубка.

— Доки суд не очистить рук, годі вірити устам! — сказав і засів на лаві, а поруч нього ієромонах та воєвода. Прибічники утворили круг, один відрізок якого заповнювала чабрівська рать. Військо за сей час проходило далі шляхом на Вовчий Вивіз. За подолянами їхали вози короля та дружини серед пішої челяді. Кілька рот піших копійників та лучників замикало похід, та заки вони ще надійшли, дія біля дворища була уже скінчена.

Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилю приглядався до обох.

— Я тямлю Судислава Соломирича! — шепнув воєвода Мстислав. — Сей молодець безумовно його син, се просто двійник його тридцять літ тому.

Король кивнув головою.

— І я бачу, що в ньому грає благородна кров, — відповів. — А ось сей — то чорний клобук, або половчин. Гм! Всіляке буває на світі!

Опісля повернувся до боярина.

— Боярине! Ти був збирщиком полюддя і тіуном твого господина у волості. Правда?

— Так!

— Чому, отже, від повороту Батия у степи не приносив ти повинної?

— Я мусив платити за громаду данину баскакові, щоби спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я послав дань у Луцьк, сього року ще не зібрав нічого. Я тільки велів зібрати рать, саме сю, яка вітала вас по дорозі, щоби зловити баскака.

— І що ж, зловили?

— Вбили, милостивий королю, вбили у Вовчому Вивозі, пограбували його достатки, а мені, що їм нараяв такий зарібок, не дали нічого, — жалібна нота зазвучала у голосі боярина, аж усміхнулися всі присутні.— Се було безправство, — гарячився боярин, — бо баскак належав передовсім мені. Від п’яти літ він щороку був у мене.

— А чи тебе не було при нападі?

— Ні! Вони усе зробили без мене.

— Що ж? Зробили без тебе роботу, то і поділилися без тебе! — зажартував король. — Одно тільки цікаве, — тут споважнів знову, — навіщо хлопам рать та ще кінна?

Слова сі були звернені до Ярослава.

— Милостивий королю! — відповів молодець. — Боярин, збираючи подимне для хана, звів усе село на закупів. Ми бажали викупитися, а коли викупилися, він заявив, що не хоче уже нами проводити, то ми, як люди свобідні, самі подбали про оборону.

— Оборону? Перед ким?

— Перед татарами. Боярин і так вибирається на Литву, то не було б кому рятувати хліборобів та давати лад при потребі. На се й іменували мене сотником.

— Ви чому не платили полюддя тіунові?

— Всі платили удвоє і втроє більше звичайної суми, бо так сказав боярин на спілку з баскаком.

— Нема що казати! — засміявся воєвода. — Боярин каже, що Чабрів — татарська слобода, чабрівці винуватять боярина.

— За мої слова — ось моя порука! — закликав боярин. — Зумію я ще поберегти свою честь!

У натовпі чабрівців загуділо.

— Гріх тобі, боярине, таке казати! — кричали деякі.

— Ба, я присягою стверджу правду усього, що кажу! Невже ж присяга боярина не стоїть холопського викруту?

— Тут нема холопа, ні боярина! — зазначив Данило. — Тут є тільки хтось, хто зрадив рідну землю — матір нас усіх, і того вона покарає. Хто ж є зрадник, а хто ні? Боярин чи громада?

— Громада, милостивий володарю, громада! — крикнув боярин, який чув, що волосся підіймається йому дубом на голові.— Всі знали боярина Судислава, а від його дочки у мене син. Судислав мені тестем доводиться. Невже ж дав би він дочку негідному?

Судислав оставив після себе добре ймення у своїх та чужих, і згадка про нього була вчасною. Боярин бачив се добре враження і знову заговорив певним тоном переможця:

— Яка користь бояринові з татарського підданства? На ньому користає тільки мужик, то він між татарських людей і пхається. Ще раз кажу, за правду моїх слів — ось моя порука!

Та ось тінь промайнула на високому чолі Ярослава.

— Стидайся, боярине, пам’яті батька Судислава та свого сивого волосся. Будь ми справді прихильниками татарського люду, не ждала б наша рать приходу короля з покликом та радістю тут, а під бунчуком Куремси. Будь ми татарські люди, не до нас їхав би баскак і не ми вбивали б його, а вже ні в якому разі не грабили б татарської казни.

— Ха-ха, чому ні! — закпив боярин. — Вину можна скинути на когось другого, а за гроші, буває, ріжуть і рідного брата.

Слова сі вдарили Ярослава, мов поличник. Він почервонів, очі набігли кров'ю, хребет вигнувся, кулаки затиснулися, а лікті подалися взад, наче ось-ось скочить хижак на ворога.

Та тільки на хвилю. По якомусь часі він опанував собою і зневажливо махнув рукою.

— Не можу я спорити