Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

Петриком проводжали Сергія Миколайовича на фронт. Він був призначений комісаром в одне з авіаційних з'єднань. «За маму не турбуйся», голосно й поважно сказав Петрик. Багато хто озирнувся на його слова; серед проводжаючих пробігло пожвавлення. Таня посміхнулася крізь сльози…

… Військове училище в Тбілісі. Мехті приймали в партію. Він поклявся битися за Батьківщину до останньої краплі крові. Син комуніста, маленький барабанщик піонерського загону, художник, лінгвіст став воїном, комуністом, йому випало захищати честь і свободу своєї країни на Сталінградському фронті. Тут, на фронті, він особливо добре пізнав людей, — далеко від домівки, від сім'ї, від рідних, вони швидше сходилися один з одним. На фронті Мехті одержав від одного з бакинських друзів листа. Тричі перечитав його, сидячи в окопі. До нього підійшов політрук роти. Він хотів провести бесіду з бійцями, та люди поглухли від гуркоту гармат. Мехті віддав листа політрукові. І лист пішов гуляти по окопах, по ходах сполучень, по бліндажах. Друг Мехті писав, що він разом з групою геодезистів перебуває в центральній частині Азербайджану, п маленькому селищі Мінгечаур — вони ведуть перші розвідувальні роботи в місцях, де скоро почнеться будівництво велетенського гідровузла. Мета будівництва — оросити водами Кури посушливі степи, дати струм новим нафтовим промислам, фабрикам, заводам. Лист переходив з рук в руки, і обличчя бійців ясніли, загорялися посмішками. Навкруги громадились руїни, ішов запеклий бій, смерть витала над головами, — а народ, як завжди, думав про життя, про творчість. Він думав про майбутнє… А щоб завоювати майбутнє, треба було, не шкодуючи життя, битися за свою землю. І Мехті воював з люттю, запекло. Ненависть з особливою силою вибухнула в серці, коли він дізнався, що німці нещадно бомблять його улюблений Ленінград, що Петергоф перетворений на руїни, що бомба влучила в Ермітаж. Ленінградці незламною стіною стали на захист свого міста. І Мехті пишався ними, як найближчими людьми… В одному з запеклих боїв їхня частина потрапила в оточення. Мехті був тяжко поранений, але продовжував битися. Коли кільце фашистів остаточно зімкнулося і Мехті побачив їх за п'ять кроків од себе, він приставив до грудей дуло автомата і натиснув на курок… В очах у Мехті потемніло і стало тихо-тихо… Опритомнів Мехті в незнайомому приміщенні. Скрізь були німці. Він чув їхні чіткі кроки, різкі накази; чув зойки, стогін людей… Над ним схилилася жінка в чорній хустці, з блідим, змученим лицем. Вона приклала до його рани мокру ганчірку… «Де я?» спитав він хриплим і якимось чужим голосом, який долинав наче з-під землі. «Не можна… — прошепотіла жінка. — Тут погано, тут не можна… Тут треба тихо…» Вона говорила каліченою російською мовою. Згодом він довідався, що жінка ця — полька і що вони в концтаборі. «Отрути… роздобудь мені отрути…» просив Мехті, а вона весь час повторювала: «Не можна… не можна… Треба тихо…» Вій швидко видужував, і тепер його дедалі частіше водили на допити. На допитах Мехті заявляв, що після тяжкого поранення він втратив пам'ять. Він чудово володів німецькою мовою, у нього була чиста вимова, і фашисти помітили це. Мехті тримався з ними вільно, незалежно: він зневажав смерть і вважав, що заново народитися для такого життя, як зараз, у концтаборі, — це гірше ніж смерть. І він поводився зухвало, спокійно дивився смерті в очі. Фашистам не раз хотілося розрядити в нього свої пістолети. А він стояв перед ними спокійний, твердий, з кам'яним обличчям. Тоді німці різко змінили своє ставлення до нього… А потім…

— Про що ви думаєте, Сергію Миколайовичу? — спитав Мехті, підвівши голову.

— Про Москву… — замріяно промовив Сергій Миколайович. — Я ходив зараз по її вулицях… Зайшов на телеграф, — той, що на вулиці Горького, — одержати листа до запитання від Танюші й Петрика. Він, мабуть, уже вміє писати… Раніше присилав мені тільки малюнки. Дуже кумедні…

— А по Манежній не пройшлися, Сергію Миколайовичу? — жваво спитав Мехті. — Адже там зовсім близько до Кремля.

— Пройшовся, Мехті, і по Красній площі пройшовся… І заглянув у твою Третьяковку.

— А площу Пушкіна пам'ятаєте?

— Аякже! І Петровку, де завжди стільки людей!..

— І Садове кільце, — раптом сказали обидва разом і здивовано замовкли… Вся їхня неозора Батьківщина здавалася їм зараз обжитим, затишним будинком, у якому вони жили дружною, згуртованою сім'єю. Нескінченно великою і дорогою була їхня домівка, якій загрожувала зараз небезпека. Сергій Миколайович зітхнув: ні, не до ідилій нині! І, ніби думаючи вголос, сказав:

— А знаєш, Мехті… Боюсь я, що не зовсім вірно задумав ти свою картину. Ще немало труднощів на шляху твого солдата.

— Це так, але мій солдат з честю вийде з усіх випробувань! І побачить перед собою сонце — яскраве, сліпуче сонце!

Сергій Миколайович уважно подивився на Мехті. «Запальна, гаряча душа. Як і мільйони людей, ти мрієш про мир. Але не так-то просто дістається мир…»

А Мехті говорив, запалюючись дедалі більше:

— Наші вже наближаються до кордонів. Скоро закінчиться війна. Настане мирне життя, і світлий, широкий шлях простелиться перед моїм солдатом! Так же, Сергію Миколайовичу?

— Звісно, так, Мехті… Попереду — щастя. Та не таке воно легке й безхмарне, як ти уявляєш. — Обличчя полковника стало серйозним, суворим. — Не так усе просто, Мехті… Ти бачиш зараз тільки того ворога, який стоїть перед тобою. І тобі здається: знищиш його, і все буде добре! А ти зазирни далі, Мехті. Адже мистецтво — це і є «зазирати вперед», га?..

Мехті знизав плечима:

— А я й намагаюся зазирнути в майбутнє. І бачу все не в такому похмурому світлі, як ви.

— В похмурому?.. Ні. Я тільки хотів сказати, що не так-то все просто. — І, стишивши голос, полковник несподівано спитав: — А ти знаєш, Мехті, що Карранті розстріляв твого гостя?..

— Знаю… А за що?

— За те, що він запропонував мало не мільйон, якщо Карранті заведе нас у квадрат 11. Природно, що начальник штабу обізвав його мерзотником, і тоді той, переконавшись, що його плани провалилися, вирішив тікати. Він поранив Карранті чимось твердим. І Карранті пристрелив його. Так мені принаймні розповідав сам Карранті.

— Карранті серйозно поранений?

— Легко, в лоб.