Борис Опанасович Комар - Векша

Векша дивився в чисту дніпрову далечінь і все думав про Яну. Як це добре, що він стрів її, адже міг і розминутися. Якби не найнявся до гостя, не приплив до Києва, то навіть не знав би, що є така дівчина на світі. Та, певно, ще й сама Лада[31] помогла в цьому. І справді, ну нехай тоді, на торжищі, побачив Яну, це ще не дивно, вона там часто, мабуть, буває з отцем, і всі її бачать. Але ж увечері, коли на неї варяги напали, не хтось інший, а саме він, Векша, проходив мимо, почув її крик і побіг визволяти… Де вона зараз, що робить, чи думає про нього, як він про неї?.. Довга все ж таки путь до Царграда, це тільки пізньої осені знову побачаться… І з усієї сили загріб веслом, немовби це могло прискорити подорож.

Проте хоч і сумував за Яною, а мандрівкою своєю був задоволений. Тільки тоді, коли згадував про полонеників, яких варяги везли на продаж, хмурився, неприязно поглядав на Куделю.

Гість увесь день мовчки сидів при стерні, хіба що буркне веслярам, аби не вельми гнали однодеревку, щоб вона часом не наштовхнулася на передній човен. Лише надвечір, коли на лівому березі засиніли дими, заблищали іскри від вогнищ, озвався:

— Переяславська земля. Там ночуємо. Ждуть уже нас переяславці, у Греччину разом попливемо…

Наступного дня ще здалеку побачили високу надбережну могилу. На тій могилі походжало двоє зі списами, третій пас унизу коней.

— Ото і є край нашої землі, — сказав Куделя.

— Край? — з подивом перепитав Векша. — А чия ж вона далі?

— Нічия, дике поле, хоча й була колись наша. Уличі там сиділи. Та прийшло плем’я кочове, стало грабувати, люди настрахалися, повтікали. Тільки де-не-де у гаях-перелісках оселі ще зустрічаються. Тепер улицькі обійстя і лядини[32] травами поросли, стало поле кочовищем для печенігів. Та й наші інколи туди заходять. Простір великий, розминутись є де.

— Що воно за плем’я — оті печеніги? Які вони?

— Народ бездомний, з худоби та грабунків живе. Де напне собі шатро, там і дім йому. Худоба траву витолочить — далі мандрує… Кляті дуже!.. Мечі в них короткі, односічні й криві. Щити — мов бубни, із шкіри бичачої роблять, вдвоє, втроє складають, щоб міцніше було. І круглі такі, як бубни. Луком цілять добре, на льоту збивають. А ще краще вміють петлі волосяні кидати. Жбурне ото, вона й обів’ється навколо шиї. Далі смиконе — вершник і полетить сторчака з коня. Тут уже перебувало тих племен усяких чимало. Коли я був отакий, як оце ти з Путятою, мимо Києва, попід горою, яку називають тепер Угорською, йшло плем’я угрів. Воно подалось тоді до Дунаю та там і осіло. А ще раніше обри були, хозари заходили. Ці ж, печеніги, слідом за уграми примандрували.

Куделя замовк, вмостився зручніше на своєму сидінні. По цьому мовив осудливо:

— Богів наших не визнають. Даждьбогу, Перуну, Велесу жертв не приносять. Поклоняються своїм, а більше зорям та знаменням усяким небесним.

— І багато їх, цих печенігів?

— Навіть не злічити, як бджіл повесні. Взимку сидять біля моря, де тепліше, влітку ж, як там вигорить трава, сюди підходять, коней, худобу нам продають, а неоднораз було, що й на весі наші по українах нападали, людей кривдили.

Векша вдивлявся в нічийну землю, що вже вкривалася сутінками.

Це ж колись і Путята тут десь жив, у гаю біля Дніпра-Славутича. Лишили його печеніги оселі й рідні. Ще добре, що до своїх попав, хоча й холопом. Багато, ой багато лиха завдають Русі зайди-чужинці!..

Зазнав од кочівників лиха і дідусь Векшин. Не від печенігів, а від хозарів.

Розповідав, молодиком іще був, як наскочили вони на селище. Він саме пас коло озера корів, загледів чужаків, плигнув у воду, сопілку в рот і так просидів під водою, доки й не зникли ті.

Повернувся в селище, а там хижі й кліті спалені, посічених багато лежить, живих, певно, в полон повели, збіжжя, худобу забрали. Лише кури никають на порожніх дворищах. їх-бо, курей, не змогли переловити хозари. Та ще веприк оскаженілий гасає. Стріл у ньому, ніби голок на їжаку. Хозари, бач, і не їдять веприни, а його все одно хотіли вбити, щоб він нікому не дістався.

Пождав день, другий, думав — може, хтось іще вернеться додому, але ніхто не прийшов. Поплакав, посумував, далі розгріб завалену пічурку, в якій до нападу весь час незгасно горів Перунів вогонь, наклав у корчажець жеврила й попростував на полуніч.

Невдовзі лучилось йому селище біля Тетерева, там його й прихистили добрі люди.

Вогонь, що його приніс із собою дідусь, був не звичайний, а дарований самим Перуном. Його всі лихі духи бояться.

Давно те було, повідав дідусь, ще як люди жили родами великими, разом і хижі собі ставили, гуртом і лови вели, і ратайством та ремеслами всякими промишляли, і здобич порівну ділили. Подалися одного разу молодики в ліс на лови. Довго блукали, а дичини ніякої не щастило вбити. Розсердився, мабуть, лісовик, що не склали йому дару, як ішли на лови, от звірину й відгонив. А що вони могли дарувати, коли всі припаси в роді скінчилися, самим нічого було в рот покласти. Три дні минуло, хотіли вже ловці додому вертатись, а такого ще ніколи не було, аби вони з порожніми руками приходили із ловів. Але й тут лихо їм стало — заблудилися, дороги не знайдуть. Все той же лісовик, мабуть, водив, стежки, прикмети всякі листям, травою затрушував. Знесилились ловці від голоду і втоми, впали на землю, ждали вже, коли Морана