Борис Опанасович Комар - Векша

Кінь голосу свого не подавав.

— Коні завжди вмирають мовчки, — сказав Путята.

Минуло ще трохи часу, й на високий поміст головного причалу зійшли два волхви з казанками й кропилами, Векші й Путяті добре було їх видно.

Спершу до помосту одне по одному підпливали князівські судна, і волхви оббризкували їх жертовною кров’ю. За князівськими потяглися воєводині, боярські. Аж потім — всі інші.

Як настала черга підпливати Куделиній однодеревці, гість махнув веслярам:

— Гребіть!

Вони водночас змахнули веслами, човен помчав до помосту.

Тільки порівнялися з волхвами, ті вмочили кропила в казанки й рясно бризнули ще теплою кров’ю на човен, на гостя, на веслярів.

Коли всі судна були освячені волхвами, на поміст з’їхав конем князь Ігор. Простягнувши руки до неба, він благав у богів удачі для походу, обіцяв їм щедре пожертвування після щасливого повернення. А на кінець закликав походян до смиренності й покори своїм богам.

Судна почали лаштуватися на річці в тому ж порядку, як і підпливали до волхвів: попереду князівські, потім воєводи і бояр, за ними човни гостей, спершу багатих, далі бідніших.

Куделина однодеревка опинилась майже в самому кінці.

Заграли в ріжки гудаки. Похід рушив з Почайни до Дніпра.

Біля Витичева[29], у довгій затоці, де збирались у далеку путь гості-гречники[30] руських земель і куди прибули надвечір кияни, закінчували вже готуватись до походу. В просторій улоговині всюди куріли вогнища, лунали голоси, дзвеніли сокири, пахло смолою, паклею, метушився заклопотаний люд. Хто конопатив чи досмолював човна, хто перекладав у ньому поклажу — всі дбайливо споряджались у довгу мандрівку.

Куделя, готовий хоч зараз вирушити в дорогу, поважно сидів на кормі однодеревки й розмовляв з такими ж поважними, як і сам, сусідами. Свого теплого кабота й соболиної шапки він не знімав, хоч було надто душно. Певно, вважав, що так має статечніший вигляд.

Його веслярі блукали по узбережжю.

Путята був похмурий, мов сова ополудні. День видався тихий, хоч мак сій, вітрила звисали на щоглах, як ганчір’я, весел гребці не сушили до самої затоки. Тож Путята й натер собі на руках пухирі.

Векша, зустрівши серед походян світловусих варягів, яких бачив на торжищі біля Яни (бо, певно, таки вони хотіли поглумитися над нею), дуже зрадів, що ті не залишилися в Києві. Вдоволений цим, простував поміж вогнищ, стежив за тим, що діялося в затоці, і все розпитував досвідченішого приятеля — хто з якої землі, які там звичаї, хто що везе в Царград.

Помітивши на одному великому човні закованих у ланцюги людей, що сиділи, схиливши нечесані голови, зупинився.

— А то хто такі?

— Полоненики, — неохоче відповів Путята.

— Полоненики?! Куди ж їх везуть?

— За них у Греччині добре платять. Векша жахнувся:

— Як, і наші продають людей?!

— То не наші везуть. Варяжини десь у битві їх здобули, — пояснив Путята. — Кого посікли, а цих у полон узяли. Ті заброди, як і печеніги, до всього жадібні — і до грабунків, і до розбою, і до торгу…

— Чого ж вої чи гості за них не заступляться?

— Не хочуть, мабуть. Кого не пече, той не знає, що то боляче. Ці ж полоненики — не русини. Та й варяжини оті не слугують у нас. То вони тільки упросилися разом із нами в Греччину йти. У них своя земля є, і князь свій…

— Ні, ти тільки подумай: продавати людей!.. Та ще в ланцюгах, мов псів надвірних… Що ж ромеї з ними робитимуть?

— Що захочуть, те й зроблять. Присилують задарма слугувати їм, поки ті не помруть.

Куделя навіть розсердився, коли Векша висловив і йому своє обурення.

— Не сунь у чужий чревій ноги! Затям собі: ти — наймит і нікому ні в чім не переч, хто б він не був, варяжин чи наш. Як є голова, то й носи здоровий…

Звечора, коли полягали спати, Векша довго ще не міг заснути, все думав про тих нещасних бранців. Ну ось він: помандрує, поплаває й повернеться додому. їм же, певно, ніколи не вдасться побачити рідного краю, своїх матерів, отців, братів, сестер, дітей… Які ж бо жорстокі ті варяги!.. Та й руські вої і гості добрі — не хочуть, бач, заступитися за полонеників. Заступитися… Он Куделя уже раз заступився — викупив у печенігів Путяту й зробив із нього собі холопа довічного.

Затоку покинули вдосвіта, коли тільки благословлялось на світ. Судна довгим ключем розтяглися по річці. Перед вели кияни, за ними новгородці, далі чернігівці, любечани, смоленці, полочани, в кінці пливли варяги.

Все навкруги було повите світанковою сутінню. Місяць, що висів у небі, наче величезна серга, ледь-ледь розсівав сріблясту порошу. Та ось із-за далеких лісів виглянув Даждьбог-сонце. Дихнув легкий вітерець, розвіяв ріденький вранішній туман — і походянам відкрилося прекрасне видиво.

Попереду, скільки сягало око, котив свої води Дніпро-Славутич, стриманий, лагідний, але могутній, невпинний. З обох боків пропливали береги. Правий — осяяний сонячним промінням, з віковими лісами, стрімкими кручами й глибокими яругами, а лівий — ще тьмяний, з розлогими осокорами, старезними вербами, порослими шелюгою островами й зеленими левадами.

Мовчать походяни, мовчать береги, мовчить Дніпро. Хіба що зрідка хлюпне невлад опущене у воду весло, кигикне над головою річкова