Генрі Лайон Олді - Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

місці злочину на околицях Нижнього Тагілу…»

Вже не трагедія. Навіть не драма. Ще не комедія.

Повсякденність.

Глядачі аплодують. Глядачі не можуть без катарсису. Звикли за століття.

— Лерочко… Тобі дзвонили з «Дозвілля». Що сказати?

— Скажи: я на лікарняному. У мене напад.

— Який напад?!

— Серцевої недостатності. У мене гостра нестача серця.

— Тату… тобі погано?..

— Гірше. Мені добре.

Коли це накочується вдома, ховаюся в туалеті. Дивлюся із залу (п'ятий ряд, третє місце справа…), як блазень у моїй масці сидить на унітазі. Наодинці з собою. Нудна сцена з п'єси абсурду. І завжди з динаміків, невлад пущене звукооператором, шелестить осіннє листя. Чому листя? — не знаю. Жовте шелестіння під ногами. Хтось іде. Осінь. Мій Командор. Дощ. Ліс восени стає прозорим, і друзки жовтневих глеків шарудять під каблуком.

Валерію Яковичу, любий друже, ласкаво просимо до психлікарні.

Ваше ліжко між комдивом Чапаєвим і жертвою збоченця-НЛО.

— Я ходила до церкви. Свічку за тебе поставила.

— Ти зроду не була в церкві.

— Ну і що? Мама сказала: постав, допоможе.

Гортаю збірку віршів якогось Вершиніна. Сімдесят перша сторінка, «Скоморохи».

«…Падал со звонниц стон колокольный выжатым вздохом. Гарью смолистой срубы клубились. Жгли скоморохов. Голых и битых — с маху в кострища, к черту на вилы!..»

Перечитую вшосте. Подобається. До чорта. На вила. Голих. Битих.

Скомороше, чуєш?!

На вила.

— Лерочко… Ось, прочитай…

Газета зім'ята, пахне друкарською фарбою. «На думку матінка Єпіфанії, лауреата міжнародної премії Св. Вікентія, ліцензія Мінохоронздоров'я № 145 296, більшість людей хворіють і страждають від чорного чаклунства, заздрощів, злості й ревнощів навколишніх. Із Вас, Ваших дітей і внуків матінка Єпіфанія за допомогою старовинних замовлянь і молитов зніме причину і пристріт, прокляття й приворот, відновить статеву активність і успіх в бізнесі.»

— Теж мама підсунула?

— Лерчику, ти не впирайся. Ось, тут люди пишуть: «Після індивідуального прийому у матінки Єпіфанії з моїх нирок і сечового міхура…» Ні, це не те. Зараз… «Пішов до молодої дівки чоловік… пройшли п'яткові шпори… по маятниках, по кристалах, по плаваючій свічці…» Ось! Слухай: «Останнім часом почали переслідувати невдачі в справах і особистому житті. На своїй шкурі дізнався, що таке пристріт. Але завдяки матінці Єпіфанію підбадьорився…»

— Наташо, я схожий на психа?

— Схожий. Дуже схожий, Лерочко…

— Гаразд. Давай свою газету. Адреса там є?

Хапаюся за соломинку. Клин клином, так би мовити. Інакше залишається одне.

За огорожу.

14

Для відьом ниньки лафа. Всенародна любов, що виражається в рясному кредитуванні благих справ. Замість халупи на околиці — офіс у центрі, на другому поверсі. Попри те, поряд з податковою інспекцією: так, мабуть, простіше від пристріту рятувати. Замість чорного кота — сек’юріті. Плечистий жлоб з посмішкою Будди-олігофрена. У приймальні: столик з журналами. «Playboy», «Ліза», «Секрети кулінарії» і брошура «Ісус любить тебе». Поєднання відразу переконало мене в спорідненості душ. Нормальна людина таке поруч не покладе.

— Ви записані на зцілення?

Порцелянова усмішка секретарки. Гурія відволікається від комп'ютера, де її чекає «Супертетріс». Кліпає віями. Поряд з каштановими локонами на стіні, відсвічуючи склом, в рамочці красується ліцензія. Та сама, Мінохоронздоров'я. Вселяє непереборну впевненість.

— Так. Я дзвонив у понеділок. Мені призначили на 17.30.

— Почекайте, будь ласка. Я повідомлю матінці.

Пальчики з яскравим манікюром бігають по клавіатурі. Потім знімають трубку. За хвилину:

— Матінка Єпіфанія чекає на Вас. Коли зайдете, поцілуйте їй руку.

Навіщось уточнюю:

— Праву?

Із задоволенням бачу, як гладеньке личко ляльки спотворюється болісними роздумами. Все йшло за планом, і ось на тобі: клієнт вийшов за рамки. А ніби такий пристойний, в костюмі…

— Якщо хочете, праву.

— Спасибі.

— Нема за що. Ось у ці двері.

За дверима — просторий кабінет. Акваріум з рибками. Стіни обвішані грамотами подяки, дипломами Міжнародних товариств сприяння безсмертю і горбатими діаграмами, схожими на дзвонаря собору Нотр-дам. Спершу гублюсь і не відразу помічаю цілительку. Матінка Єпіфанія потонула в глибокому кріслі біля самого вікна. На перший погляд їй років сорок. На другій — п'ятдесят з хвостиком. Повна жінка, руда грива волосся явно чужа — перука. Хто б порадив їй не замикати «стрілки» біля очей? Та ще олівцем?! У поєднанні з густо-коричневими тінями «окуляри» виглядають розпусно.

Іду до крісла. Цілую масну руку. Праву.

На губах залишається присмак крему.

— На могилу до бабусі ходив?

Голос низький, грудний. Прокурений наскрізь.

— Е-е-е…

— Не ходив, бачу. А даремно, хороший. І хреста на могилі немає, мабуть.

Машинально киваю. Хреста немає. Моя бабуся була переконаною атеїсткою. Будівником світлого майбутнього. І померла в повній упевненості, що особисто моєму щасливому дитинству не вистачає Сталіна. Щоб було, кому дякувати. Кремінь-стара. А на могилу я взагалі не заходжу, сволота така.

— Ось тобі й біда твоя. У сусідній могилі на тебе чорний ворог фотку зарив.

— Ч-чию фотку?

— Твою, хороший. Твою фотку. Ось ти й чахнеш. З бізнесом проблеми? У сім'ї сварки? Сходи, хороший, на могилу, постав хрест.

— А фотку? Вирити, чи що?

Виразно уявляю, як я із заступом розриваю сусідські могили. Вночі. Нишпорю з ліхтарем у пошуках вкраденої фотки. Дощ, сльота, штані по коліна вимазані глиною. Після такого навіть підполковник Качка не витягне мене-хорошого із застінків тюремного дурдому.

— Гаразд. Будемо,