Генрі Лайон Олді - Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

фальш дратує. Мала фальш дратує удвічі сильніше — доводиться вдивлятися, чекати, передчувати, як чекаєш в анекдоті другого чобота, пожбуреного об стіну п'яним сусідом. Темрява порожньої сцени оживала, роблячись реальною: нижній зал готелю. Тхне кислятиною з підвалів і горілою печенею. На тлі реальності Лапочка, з її кривлянням, пристрастями і перебільшеними жестами, виглядала білою вороною на купі вугілля.

Це були тортури.

Я був — кат.

— Гаразд, закінчили. Вибач.

Сходинки мишами писнули під ногами. Пройшовши в зал, я безпомильно знайшов — п'ятий ряд, третє місце. За хвилину біля правих куліс затлів вогник сигарети. Всупереч протипожежній безпеці. Не втручатимуся. Хай палить.

— Спасибі, Лерочко… Спасибі. З мене коньяк.

Спершу я вирішив, що недочув.

— Розумієш, мені цього не вистачало. Щоб мучили. Щоб катували: з любов'ю. Щоб… Аркашка — засранець. Дрібнота смердюча. А мені потрібен був Хуан. Хоч на хвилинку. Щоб зрозуміти: як можна слідом, по всьому світу, з кинджалом в сумочці… Спасибі.

Куля-в-кулі-в-кульці…

— Йди сюди, — сказав я, відчуваючи: зірочка підморгує мені з безодні.

І вона пішла. Як на повідку.

У п'ятий ряд, до третього місця. Від проходу — направо.

Блазнів ховають за огорожею
Акт I
Дія третя

Глядацький зал. Вигороджено «ескізом»: десяток-другий крісел, розставлених у хаотичному безладі, проте створюють відчуття великого простору. Все зовнішнє освітлення вимкнене. Збоку розгойдується на шнурі оранжева лампа. Відблиски, відсвіти, тіні. Падуги нависають дуже низько, створюючи гнітюче враження.

Валерій сидить у залі, спостерігаючи, як від бічних сходів до нього йде Лапочка. Маленька жінка на ходу розстібає корсаж: вона не встигла переодягнутися в буденний одяг. Дійшовши до Валерія, жінка гасить сигарету об спинку найближчого крісла. Опускається перед чоловіком на коліна, спиною до глядача.

Валерій (з дивною інтонацією, хрипко). Щоб мучили. Щоб катували: з любов'ю. Куля-в-кулі…

Лапочка розстібає йому ремінь брюків. Не перешкоджаючи, Валерій спершу мовчить, а потім виймає ремінь з петель. Тримає в руках.

Розгойдується лампа.

Апельсин, що задихнувся на шнурі.

Плавно, прикидаючись арфою, вступає гітара. Через декілька акордів, трохи гугняво, гобой починає тему. Майже відразу плач гобоя підхоплює стихла було гітара: суха, нервова, зараз вона звучить сумовито, немов вітер над вербами цвинтаря уночі. Так вониій продовжують разом: зітхання й вібрація, питання й відповідь. Здалеку, немов з вулиці, долинає багатоголосся оркестру. Хоакін Родріго, концерт «Аранхуес», «Adagio». В оригіналі, без джазових жартів. Соло виконує Андрес Сеговіа, «паганіні гітари», який одного разу на питання: «Коли ви почали грати?» відповів: «До народження».

Ремінь згортається в зашморг. Гостро блищить пряжка з металу.

У гітарі з'являється нерв.

13

Дощ за вікном чаклує: тополиний пух — у бруд.

— Тату, ти обідати будеш? Я тобі борщу насипав…

Блазні біжать по вулиці. Розкривають парасольки. Спізнюються на роботу, поспішають на побачення, у магазин за молоком. Усмішки — грим. Кармін на палець, і упевненим жестом — від кутиків рота до вух. Будинки — декорації. За запорошеною мішковиною, розфарбованою поспіхом під цеглу і бетон, немає нічого, окрім пилу. Пристрасті — праця старанного режисера, грім за Салтівкою чекає на ключову репліку, щоб пролунати потрібної миті. Бутафорські сумки, візки з реквізитної. Блазні… Біжать, поспішають, чекають зоряної години, коли їх стануть ховати за огорожею. Утираючи зі щік, вимазаних білилами, намальовані сльози.

Сам-самісінький глядач на весь білий світ.

Я.

— Леро… ти мені не подобаєшся, Леро…

Звичайно, не подобаюся. Якій дружині сподобається, якщо чоловік п'ятий день не виходить з квартири? Порожні пляшки «Холодного яру» і «Пшеничної». Пластикові баклажки від пива. У мене лікарняний. Я збожеволів. Валятимуся на дивані, тупо дивлячись у стелю. Напевно, треба рефлексувати. Намагатися зрозуміти. Будувати гіпотези або звернутися до психіатра. Поділитися з дружиною. Не можу. Гіпотези розсипаються, як карткові будиночки, рефлексія гасне, ледве спалахнувши — лампочка з написом «Аварійний вихід» перегоріла від перепадів напруги. Психіатр страждає в очікуванні улюбленого клієнта. Що я скажу доброму лікарю? «Вони ще танцюють»?

Забий, як підсумувала б Лапочка.

Бідна Лапочка. Вона теж нічого не зрозуміла. Поспівчувала. Сказала: з кожним буває. Сказала: у нашому віці… Я кивав, вдаючи збентеження — як же? осоромитись у найвідповідальніший момент!.. — нишком вставляючи ремінь назад в петлі. Руки тремтіли, смуга шкіри робилася слизькою, живою, схожою на змію. Одного разу я-глядач відчую катарсис. Зайдуся в оваціях, розбиваючи долоні до крові. У захваті спостерігатиму, як на сцені холоне труп.

Хто вільшанку убив? Я, відповів горобець. Лук і стріли змайстрував…

Я?!

Дурниці. Я був у залі.

Скажіть на ласку, з якого підвалу, склепу, безодні здіймається захват очищення, гострий напад духовності, коли ми стаємо свідками насильницької смерті? Добрий хлопець нарешті дістався до поганого. Шпага Гамлета гостра. Кат з Лілля зносить голову міледі. Відновлює справедливість граф Монте-Крісто. Есхіл, Софокл, Еврипід мочать ахейців в ахейських сортирах. Голівуд згоден із класиками: міцні горішки знають, як задовільнити і зняти стрес. Телевізор щодня, щохвилини: «В результаті вибуху, що відбувся в Саратові на складі хімікатів… на шахті в Донецьку… під час розгону антиурядової демонстрації на Філіпінах…» З газет: «П'ятирічний людожер, спійманий у четвер на