Гейнц Мюллер - Нічні сигнали

— Ой!.. — скрикнув Клаус. — Мене поранило!..

Його праву ступню наче паралізувало, ліва рука теж не слухалась.

Нарешті вони пірнули в туман. Густав напружено вдивлявся поперед себе. Їхнє життя тепер залежало від їхніх очей. Дві, три хвилини летіли вони так, потім Клаус знову спрямував машину вгору. Винищувачів не було видно. Невже втекли? Клаус застогнав:

— Не можу більше!

— Давай я! — наказав Густав.

Клаус повернув до нього штурвал. Тепер Густая міг обслуговувати управління елеронами і руль висоти. Руль повороту лишався у Клауса під ногами. Проте поки що ніякої небезпеки не було, бо в польоті машиною міг керувати Густав. Тільки посадити літак він не міг, навіть коли б пересів на місце Клауса. Але в якому напрямку летіти?

— Вернер, ти можеш установити з ними зв’язок? — спитав Густав.

Радист жалібно промовив:

— Пряме попадання в радіоапарат!

«На щастя, хоч СПУ не вийшла з ладу», — подумав Густав. Далі турботи про машину заполонили всю його увагу.

— Аксель, іди наперед і допоможи знайти місце для посадки!

Раптом наче блискавка вдарила позаду: в повітрі вибухали зенітні снаряди. Стріляли в них? Правда, вибухи ще були далеко, але їхні спалахи дедалі наближалися.

— Аксель, поглянь назад, що там діється?

Борт-механік знову пробрався назад. Побіжно кинув співчутливий погляд на Вернера. От бідолашний хлопець! Але тепер він ще не може допомогти йому. Тільки-но ліг у свою «ванну», як між розривами снарядів помітив три тіні. Отже, винищувачі знову були близько. Але ось вони на повному газі пішли вверх і відхилилися на південь.

Де ж їм приземлитися? Знову Аксель пробрався наперед, щоб порадитися з Клаусом. Густав запропонував піднятися вище і потім вистрибнути з парашутами. Але Клаус відрадив. Важко поранений Вернер і він сам навряд чи доберуться живими до землі. Крім того, в темряві і в тумані вони можуть упасти десь серед безмежних російських лісів, і ніде поблизу не знайдуть людини, яка б прийшла їм на допомогу.

Становище було безвихідне. А тут ще з кожною хвилиною зменшувався запас пального. Аксель ще раз увімкнув насоси, сподіваючись викачати останні краплі бензину з майже порожніх баків у крилах.

Новиков не сидів склавши руки в ці критичні хвилини. Через пости спостереження він весь час слідкував за польотом «Берти-Марії». Літак був уже недалеко від польового аеродрому — за якихось двадиять-тридиять кілометрів на південь, отже, це значить за три-чотири хвилини льоту. Але ж німці не знали, куди їм летіти! І раптом у нього сяйнула думка…

Аксель вирішив припинити балачки про рятування на парашутах тим, що викинув свій парашут за борт.

— От шо, Клаус, — сказав він. — Досі ми спільно вирішували свою долю, будемо робити так і надалі — що б там не сталося! Пусти мене до штурвала. Хоч я уже двадцять вісім місяців не водив літак, але з твоєю допомогою якось посаджу машину.

Раптом десь далеко внизу спалахнули промені прожекторів: там три, там чотири, там один — і так аж наскільки сягав обрій. Що це? їх виявили? І тепер зенітки зіб’ють їх?

— Густав, пускай білі ракети, скільки можеш! — Аксель передав йому ракетницю і патронташ.

— Але ж поглянь, вони зовсім не шукають нас! — відповів Густав.

І справді! Промені прожекторів раптом стали вертикально, простягши свої велетенські жовтуваті пальці просто в небо. Потім, ніби по команді, всі повільно почали схилятися на північ. Ні, не всі. Ті, що з заходу, простягнулися на північний схід, а ті, що на сході, — на північний захід. Всі прожектори спрямували свої промені в одну точку, розташовану прямо на північ від літака. В цю мить там вертикально спалахнуло сім променів, потім вони погасли і спалахнули знову. І, щоб розвіяти всі сумніви, серед тих променів спалахнула освітлювальна ракета, розбризкуючи червоний іскристий дощ в нічному небі.

— Це аеродром! — вигукнув Густав. Всі одразу відчули новий приплив енергії.

— Сідай сюди, Аксель! — квапив тепер уже сам Клаус, знімаючи свої ноги з руля повороту.

Напружуючи останні сили, він переповз на місце штурмана і, важко дихаючи, ліг там. Потім ще трохи підвівся вгору, але темрява заслала йому очі. Він ще ледве встиг побачити, як Аксель хутко сів на місце пілота і сунув свої ступні на педалі руля повороту.

— Скільки у нас лишилося бензину? — запитав Аксель Густава, приймаючи від нього штурвал.

Як звично охопили його руки півколо штурвала після такої довгої перерви! Тільки незручно було натискувати ногою на педалі руля повороту. Вони були припасовані спеціально для Клауса, а в того — значно довші ноги.

— Ще хвилин на п’ять-десять, а якщо бензомір пошкоджений, то мотори несподівано можуть зупинитися кожної миті, — почулася відповідь Густава.

Проте Аксель знав, що прилади скоріше покажуть надто мало пального, ніж надто багато. Він сподівався справитися з своїм завданням. Майстерним розворотом вліво вивів машину на новий курс — до аеродрому, що тепер уже виднівся прямо перед ними. Через рівні проміжки часу спалахували світлові сигнали. Аксель приглушив обидва мотори і почав знижуватися.

— Ну як, випускати шасі? — нагадав Густав.

— Давай! — гукнув у відповідь Аксель.

В ту ж мить завила сирена. Аеродром швидко наближався.

«От халепа, — промайнуло у Акселя в голові, — це ще надто велика висота, а до того ж на такій шаленій швидкості неможливо приземлитися». Він почав огинати аеродром справа. Так він вигравав час для випуску шасі і принаймні хоч трохи міг розглядіти розташування аеродрому. Раптом крізь наземний туман між променями прожектора з’явилися тьмяні світлячки ліхтарів. Може, це межа льотного поля? Здається, так.

Аксель знову набрався духу. Якщо туман всюди такий же рідкий, що можна розглядіти ліхтарі, то він упевнено поведе машину на посадку. Але сирена все ще вила, шасі не вийшло повністю.

— Густаве, допоможи ручною лебідкою, мабуть, там упав тиск масла! — гукнув він.