Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Куди саме?

Капітан махнув рукою.

— У найближче озеро, і далі, в річку, яка сполучає озера. Я не встиг озирнутися, як усі вони зникли.

— Ясно, — кивнув Лур. — Ось причина їх несподіваних появ і миттєвих зникнень. Тут навколо озера — сотні озер. Що ж, цілком природно… Я підозрював щось подібне.

— Але ти щойно стверджував інше, — посміхнувся капітан. — Утім, це неважливо. Завтра увечері ми простежимо за їх появою, якщо, звісно…

Він не закінчив.

— Якщо що? — швидко запитала Вель.

— Якщо вони захочуть ще раз відвідати нас.

— Дурниці. — Лур зневажливо махнув рукою. — Це закономірність, очевидна закономірність. Вони живуть у водному середовищі й лише на заході сонця піднімаються в повітря…

— Розпростати крила, еге ж? — примружився капітан. — Розпростати крила й потренуватися перед новим зануренням…

— Завтра вранці я виловлю декілька штук з найближчого озера.

— Сачком на довгій палиці?

— Чом би й ні! А можна спуститися під воду в скафандрі.

— Що було видно у воді, коли рої поринали? — спитала Вель, пильно дивлячись на капітана.

Він відповів не відразу. Немов вагався, говорити чи ні.

— Щось було видно? — наполягала дівчина.

— Н-ні… нічого… Вода дуже темна через домішки заліза й гумусу[19]. Сонце було низько, і поверхня озера маслянисто полискувала. Рої входили у воду і зникали… Більше я нічого не бачив…

— Завтра… — почав Лур.

— Завтра ми мусимо перш за все закінчити ремонт, — твердо сказав капітан. — Усе решта потім…

Залишившись наодинці, Вель довго не могла заснути; лежала, несвідомо прислухаючись. Двері з кабіни в коридор прочинені. В коридорі напівтемрява й тиша. Ледь чутно поклацують екрани внутрішнього зв’язку. У центральній апаратній зараз Лур. Сьогодні його нічна вахта. Лур пройшов на пост управління відразу, тільки-но вони піднялися на борт «Вихора»…

«Яка дивна планета! — думає Вель. — Кисень, вода й лише квіти і бабки… А може, це не бабки?..»

Капітан зробив три витки, перш ніж посадив «Вихор». З корабля вони бачили порожні блакитнувато-фіолетові рівнини, — нескінченні рівнини й виблискуючі нитки річок. І океан, що оперізував планету по екватору. Ані гір, ані лісів, ані слідів штучних споруд… Лише рівнини й спокійна гладінь океану. Спочатку капітан хотів посадити «Вихор» на березі, а відтак вибрали цей край озер у середніх широтах… «Не так жарко і безпечніше, — сказав капітан, — ніколи не знаєш, хто ховається в океані…» Знижуючись, ішли на посадку над просторами рівнин. Жодного узвишшя, жодної живої істоти на сотні миль навколо… І тут також — тиша, порожнеча, лише бабки на заході сонця…

Ймовірно, вони відкрили цілком нову планету, якщо, звісно, ніхто не встиг побувати тут за ті земні роки, які минули з моменту їх старту. Восьмимісячний політ «Вихора» — це майже чотири земні роки… — Вель підводиться, струшує головою. — Якби залишилася на Землі, їй було б уже двадцять два… Все-таки важко звикнути: місяці в польоті — це роки, десятки років на Землі. Повертаєшся — і ти в майбутньому… Це легко пояснити мовою формул, але так важко збагнути, залишаючись наодинці з самим собою… Однолітки дитячих ігор постаріють і відійдуть, а ти… Виграш це чи втрата? Твоє життя на Землі розтягується на сотні років, але воно немов пунктир; повернення — як окремі кадри фільму, не пов’язані між собою. А між ними зупинений час, запечатаний у тісних стінах зоряного корабля. Такі планети, як ця, — рідкість… — Вель тихенько зітхає. — Скільки було висадок… І скрізь кам’янисті безповітряні пустелі з чорним небом і нестямним сяйвом сліпучих кошлатих сонць. Капітан літає десятки років, але й для нього це лише четверта посадка на планеті, де можна виходити без скафандра…

Вель не відразу усвідомлює, що тиха музика, яка лунає вже декілька хвилин, їй незнайома.

«Як це мило з боку Лура: здогадався, що я не сплю, і ввімкнути якусь нову стрічку. Певно, хтось зі старих композиторів?.. А далебі, ні… Музика така незвичайна, строга і співуча…»

Вель тепер переконана, що ніколи не чула цих мелодій… А вона-бо гадала, що добре знає фільмотеку «Вихора». Декілька миттєвостей дівчина прислухається.

І все-таки в музиці є щось бентежно знайоме, наче недавній спогад… Ось цей мотив, що повторюється. Про що він? І раптом Вель навіть здригається від несподіванки: ну звісно, як вона відразу не здогадалася. Музика розповідає про планету — ту, за бортом «Вихора»…

Тепер звуки починають утілюватися в зорові образи незвичайної чіткості й пластичності: у безмежну далеч відпливають квітучі рівнини, туди, де блакить трав зливається з блідо-фіолетовою крайкою неба. Світлі хмари відкидають химерні тіні на зеленкувато-лілову гладінь тихих озер. Назустріч сонячним променям розкриваються пелюстки примхливо яскравих суцвіть. Срібляста башта самотньо здіймається серед блакитних рівнин. Це «Вихор»!.. Вель бачить його здалеку, немов вона зараз не у своїй тісній кабіні всередині корабля, а зовні, сама серед порожніх рівнин. Утім, ні, вона не сама. Навколо якісь постаті в легкому фіолетово-блакитнуватому вбранні. Вель стає страшно… Хто вони, ці безмовні істоти? Люди чи… Вель намагається розгледіти їх обличчя й не може. Вони так близько від неї, варто лише простягнути руку… Але дивний туман застилає очі, тільки-но вона намагається зосередитися.

«Мов уві сні, — думає Вель, — яка дивовижна музика! Адже ж я знаю, що це лише музика і навіяні нею образи того світу за бортом. Музика, яка примушує галюцинувати».

Вель хоче звільнитися з-під влади цих мелодій, знову відчути навколо звичні стіни своєї кабіни. Це нелегко. Музика вабить у незнану далечінь. «Вихор» уже десь унизу. Вель ширяє над рівнинами. Вище, вище… На тонюсінькі нитки перетворюється візерунок річок. Відтак усе тоне в блакитному хисткому тумані…

— Досить, я не хочу, досить! — кричить Вель, напружуючи всі сили, щоб звільнитися з-під влади цієї незвичайної музики.