Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

долоню до густих брів і уважно стежив за тріпотінням золотистих крил. — Певна річ, це якісь комахи, — додав він, мружачись, — але мені важко було б зарахувати їх до одного з земних видів.

Вель нічого не сказала. Вона лише зітхнула тихенько і знову подумала, що їм поталанило… Тут майже як на Землі: і кисень, і навіть вода. Можна виходити без скафандра і вдихати п’янке повітря, напоєне терпким запахом дивних трав.

— Одначе вони обережні, — продовжував Лур, усе ще тримаючи долоню біля очей. — Танцюють над водою і не хочуть наближатися. Якби в мене був сачок на довгій палиці…

— Ти його зробиш потім, — сказав капітан. — Спочатку треба закінчити з ремонтом. Головне — готовність до старту будь-якої миті. Ніколи не знаєш, що тебе чекає на чужій планеті.

— Тут немає нікого, окрім цих бабок. Третій день лише бабки на схилку дня. Квіти й бабки… Планета ненаселена, це цілком ясно.

— Ясно… — з сумнівом повторив капітан. — Шеррові на шостій Бети Лебедя також усе було ясно. Так він устиг записати у своєму щоденнику. Коли це трапилося, Вель?

— Двадцять років тому.

— Атож! За рік до твого народження, дівчинко.

— Так, але якщо ввести поправку на відлік земного часу…

— Навіщо? Час треба відлічувати у тій системі, в якій його прожито. Мені сорок, і ні роком більше. Сорок, розумієш?.. А за земним рахунком я народжений півтора століття тому. Шеррові зараз стукнуло б шістдесят…

— У земній системі відліку мені також шістдесят, — відзначив Лур. — Мої ровесники вже наближаються до похилого віку, а я…

— А ти збираєшся ловити бабок на четвертій планеті цього сонця, — усміхнувся капітан. — Сачком на довгій палиці.

— Можна використати компресор вхідного шлюзу, — почервонівши, заперечив Лур, — втягнути цілий рій у дезинфекційну камеру й убити азотом.

— Це все потім, — задумливо сказав капітан, проводжаючи поглядом найближчий рій. — А вони дуже гарні, — правив далі він, — особливо коли сонячні промені золотять їхні крила. Гарні й граційні… Їх політ справді нагадує танець. Чи не так, Вель?

— Авжеж…

— Цікаво, де вони ховаються вдень?.. Утім, це не найголовніше… Здається, у нас вийшли з ладу декілька конденсаторів. Якщо ремонт затягнеться… — Капітан похитав головою.

— Нам вчасно нагодилася ця планета, еге ж? — Лур підморгнув капітанові. — Далебі, «Вихор» не дотягнув би до найближчого маяка?..

Капітан мовчки знизав плечима. Він дивився на танцюючих бабок. Рої висіли над водою імлистими колонами. Тепер вони здавалися нерухомими. Лише золотисті відблиски виказували стрімкий рух тисяч прозорих крил.

— По суті, невідомо, що трапилося з Шерром і його товаришами, — стиха почав капітан, немов розмовляючи сам із собою. — На шостій Бети Лебедя вони також виявили якихось комах. Багату рослинність і комах. Шерр не написав, що це були за комахи. Ентомологія[18] ніколи не входила в коло його інтересів. Він визнав планету ненаселеною. Так, Вель?

— Так…

— Ненаселеною, — повторив капітан, не відриваючи погляду від танцюючих роїв. — І рятувальна експедиція, що висадилася там через декілька місяців, справді не знайшла жодних слідів життя; не знайшла навіть рослин і комах, про яких було написано в щоденнику… Корабель Шерра був занесений пісками пустелі…

Імлисті рої зблизилися й почали поволі рухатися один за одним, утворюючи гігантський хоровод навколо космічного корабля.

— Вони оточують нас, це ясно! — вигукнув Лур. — Краще ходімо всередину ракети.

— Ти щойно збирався ловити їх сачком. — У голосі капітана прозвучала насмішка.

— Ми без шоломів, — пробував виправдатися Лур, — і наші комбінезони не такі вже й надійні.

— Можна увімкнути захисне поле навколо корабля, — запропонував капітан.

— Навіщо? — Вель різко труснула головою, відкидаючи волосся, що впало на чоло. — Вони не намагаються наблизитися. Навіщо їх лякати?

— Ти кажеш так, наче вважаєш їх розумними, — невдоволено відзначив Лур, відступаючи до отвору вхідного шлюзу. — А якщо їм раптом спаде на думку накинутися на нас і якщо… вони отруйні?

— Атож, діти мої, — сказав капітан, — якщо, якщо… Сто тисяч «якщо». Тому йдіть-но всередину корабля й зодягніть шоломи, якщо… якщо ви збираєтеся помилуватися заходом сонця.

— А ви? — підозріло запитала Вель.

— Я подихаю ще трохи тутешнім повітрям і піду слідом за вами. Йдіть.

Лур і Вель мовчки скорилися.

Коли вони повернулися, капітана на висувному містку не було. Легка металева драбина була опущена до самого ґрунту.

— Він пішов, — схвильовано вигукнула Вель. — У таку пору! Сонце зовсім низько. Через декілька хвилин буде темно.

— Але вони також зникли, — відзначив Лур, озираючись, — дивися, жодного рою…

— Як дивно! Куди він міг піти й навіщо?

— Він — капітан, — Лур знизав плечима, — і не зобов’язаний здавати нам звіт.

— Але параграф дев’ятий статуту позаземних експедицій, — не здавалася дівчина. — Капітан не може…

— О-ва-ва, — долинуло знизу.

Розсуваючи руками гнучкі блакитнуваті стебла, капітан неквапом ішов до корабля.

— Вель, Лур! — крикнув він, діставшись до майданчика, на якому трава була спалена дюзами «Вихора», — спускайтеся… Вони зникли. І я бачив, як це сталося. Не знаю, що й гадати…

Вель стрімко слизнула по ажурній драбині. Опинившись унизу, відкинула прозорий шолом. Він повис за плечима, мов каптур.

— Вони сховалися у траві?

— Зовсім ні.

— Полетіли геть?

— Ні…

— Вони ховаються в землі, це очевидно, — сказав Лур, підходячи. — У них мають бути нори глибоко під кореневищами трав…

— Я також так гадав. — Погляд капітана був спрямований поверх голови Вель, у темніючу далеч на сході; звідти відчутно накочувалася ніч. — Але вони не сховалися під землю, — правив далі капітан після короткого мовчання. — Вони… поринули у