Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— Коли його запитав, він мовив: «Як Митутя».

— Ах, шибеник! — незлобиво вигукнув пасічник. — І ви мене розшукали! Ну й ну… Фотокартку я вам дам. Недавно знімався на Дошку пошани.

Ми сіли в «уазик» — поїхали в село…

Повернулися до міста близько шостої вечора. За той час у слідстві й розшуку не сталося ніяких змін. Фотокартку з Бурбели розмножили й роздали працівникам міліції. Ніхто не знав, скільки у місті на чотириста тисяч мешканців було бородатих чоловіків.

Між іншим, Зубовського не знайшли і він не з'явився додому.

Йдучи після роботи в гуртожиток, я зненацька відчув тривожне передчуття наближення нових подій.

Наступного ранку я відправився у Будинок колгоспника.

Трамвай котився вулицею Шолом-Алейхема, наближаючись до ринку. Я поглядав у вікно й думав: що на мене чекало в готелі? Які досі невідомі факти? Чи знайду їх? Позаздрив перехожим. У них, безперечно, зовсім інші проблеми. Он хлопці викидали з одноповерхового будинку, через вікно на тротуар, згнилі дошки. Мабуть, ремонтували підлогу й більше нічим не забивали собі голову. Ніяких заковик — все ясно і просто.

Втім, я не міг передбачити, що через кілька годин випадок приведе мене саме на цю вулицю і в той будинок.

Невдовзі зійшов на зупинці «Ринок». Відразу за ворітьми потрапив у гамірливий людський натовп-вир. Біля м'ясного павільйону працював пересувний атракціон «Політ до зірок»: відчайдушні мотоциклісти демонстрували карколомні віражі на вертикально замкнутій стіні, мов у велетенській бочці. Вона ходила ходором, а з-під шатра-даху виривалася назовні гучна тріскотня двигунів.

Спочатку попрошкував до недавнього місця події. Промтоварний магазин на переобліку. У торговельному залі кілька продавців перекладали товари. Я навіть бачив відчинені двері до підсобки й рудий бік сейфа.

Ген мурований паркан, за ним — Будинок колгоспника. Заспішив туди. На подвір'ї — жодної машини, напевне, виїхали на базар. Зайшов з чорного ходу. У фойє лише адміністраторка за перегородкою — із густо насурмленими бровами, бистроока, з копицею пістрявого волосся.

— Товариш Дзюняк у себе? — звернувся до неї.

— Вже сидить, — відповіла знехотя.

В коридорі, перш ніж зайти до кабінету Дзюняка, спинився перед стендом «Вони захищали Батьківщину». У мене майнула думка: а чи не поговорити передовсім із ветеранами? Адже люди, які воювали, уважніші, доскіпливіші. Із Дзюняком я вже розмовляв. Залишилися Сивак — директор ринку, Палига — контролер і Котов — бригадир рубачів м'ясного павільйону.

Я рішуче взявся за ручку дверей. Завідуючий сидів за столом і читав газету. Він одразу поклав її, звівся, подав мені руку.

— Звик щоранку переглядати обласну пресу, — зніяковіло сказав, наче я його начальник і застав підлеглого за байдикуванням. — Потім спокійніше себе почуваю. Нас часто критикують, — зізнався шумно опускаючись на стілець. — Але ж базар — це стихія.

Хоч поводився він доброзичливо й невимушено, проте його сірі маленькі очі запитливо дивилися на мене.

— Я знову до вас, Тарасе Свиридовичу, — вибачливо мовив.

— Еге, кожний займається своїм ділом, — зауважив Дзюняк.

— Ви не знаєте, є директор ринку?

— Викликали у міськраду. Вважайте, до обіду не прийде.

— Хм… — Я задивився у вікно, потім запитав: — Як мені зустрітися з Палигою?

— З Настею Вакулівною чи її чоловіком? — уточнив завідуючий.

— З її чоловіком.

— Дуже просто, — він здійняв телефонну трубку. — Зв'яжусь із нашим радіовузлом, і оголосять по базару, щоб сюди завітав Гнат Федотович.

Дзюняк подзвонив і попросив якогось Сєву направити Палигу в Будинок колгоспника. У мене був час про дещо дізнатись у завідуючого.

— В останні роки ви нікого не звільняли з роботи?

— Ні. — Тарас Свиридович аж звів брови. — Наші люди тримаються місця. Деякі трудяться з дня відкриття готелю.

— А кого прийняли?

— Кого?.. — Дзюняк замислився, потарабанив пальцями по столі. — Здається, Ганну… Еге, Ганну Шаповал, прибиральницю.

— Коли?

— Років… сім-вісім тому.

Я розчаровано стис губи. Знав — промтоварний магазин працював лише другий рік. Саме за цей час у когось визрів злочинний задум його обікрасти. І коли б не сарай, не достеменне знаття, що туди майже ніхто не ходить, крадіжки не сталося б. Про те могли розповісти працівники Будинку колгоспника. Хто і кому?

— Скажіть, може, котрийсь із ваших підлеглих має сумнівні знайомства? — поцікавився машинально.

— Не чув і не помічав. Усі порядні люди, — впевнено мовив Дзюняк.

Він очікувально, співчутливо дивився на мене. Авжеж, здогадувався: ми не натрапили на слід і я теж нічого не домігся. Мені було гірко це усвідомлювати. Тут постукали у двері, й до кабінету зайшов немолодий чоловік, одягнутий у чорний приношений костюм з червоною пов'язкою на рукаві, ряба сорочка розстебнута, на голові — брудно-сірий кашкет. Обличчя худорляве, видовжене, вузькогубе, з рідкими, із сивиною, бровами. З-під них збайдужіло зирили блідо-голубі, наче розмиті, очі. Контролер Палига, чоловік чергової другого поверху.

— Сідай, Гнате, — лагідно запросив його завідуючий і кивнув на мене. — Ось із тобою хоче поговорити товариш з міліції.

Подивувався чуйності Дзюняка. Проте за мить зрозумів причину: Палига ж невиліковно хворий. Тому й вигляд у нього неохайний, пригнічений. І я теж пройнявся до нього доброзичливістю. Почекав, поки завідуючий залишив нас наодинці.

— Ви чули, цю на ринку обікрали магазин? — звернувся до Палиги.

Він кивнув, згорблено сидячи, тримаючи руки між коліньми, наче школяр, який чимось завинив. Не скинув кашкета, напевне, забув про нього, й зиркав на мене стомлено з-під довгого, замацаного козирка.

— Гнате Федоровичу, ви щодня серед базарувальників. Чи не помітили в останні місяці когось або щось підозріле? Може, біля магазину?

— Ніби нічого такого… — глухо, розважливо почав. — Та на базарі всякий вештається люд. Багатьох знаю в обличчя вже не один рік. Особливо перекупок.