Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

— Ви біокібер? Ваше ім’я?

На ці слова незнайомець раптом спохмурнів і сказав:

— Звати мене Іваном. Я не біокібер. Я давній приятель Вероніки Олександрівни. А до тебе, Антику, я ось у якій справі, — неквапно поліз до внутрішньої кишені піджака і витягнув звідти точнісінько такого, як Антик, космічного розвідника. Антику не сподобалось, що його дублікату було відведено місце в кишені, проте він нічого не сказав, лише подивився трохи здивовано, а незнайомець продовжував: — Я колись придбав цю іграшку, вона цікава, але, на жаль, я бездітний… Атоль, так його звати, сумує. А мені його шкода. Вероніка якось призналася, що в її сина точнісінько такий космічний розвідник. Тож я і подумав, що Атоль буде радий хоч інколи розважитися з тобою, Антику, і Вітасиком.

Антик слухав його з деяким здивуванням. І раптом спіймав себе на думці, що… не вірить незнайомцеві.

— Ви говорите правду?

Іван довго не відповідав, потім усміхнувся і, дивлячись мимо Антика, сказав:

— А що ти знаєш про правду, шановна лялько? Тільки те, чим тебе начинили на комбінаті. А я тобі скажу: неправда буває всякою, якою тільки захочеш, — красивою чи незграбною, приємною чи неприємною, розумною чи дурною, корисною чи шкідливою, серйозною чи наївною. А правда завжди однакова. І вона жорстока, однозначна, як смерть. На дозвіллі можеш про це подумати, шановний Антику. А зараз не будемо гаяти часу. Мій Атоль вже зовсім знудився. Години дві тобі вистачить на сьогодні, Атолю? — звернувся до свого розвідника.

Той одразу ожив, кліпнув очима і бадьоро мовив:

— Так, цілком вистачить. — І завчено додав по паузі: — Велике спасибі.

«А мене навіть не запитує, чи мені приємне товариство його Атоля. Безумовно, я все одно не можу нікому заперечити, доки штекер пульта керування сидить у гнізді. А він сидітиме там, доки я функціоную. Але існують же якісь правила доброго тону…»

— Подякуй Антикові, — сказав Іван і підвівся з крісла. — Шкода, що сьогодні Вітасика немає, він у театрі, ви б славно погралися разом… Тож я зайду до вас через дві години.

Він вийшов, зачинив за собою двері, і не просто, а на ключ. Антик чомусь подумав: «А що ж вони робитимуть з Веронікою дві години?»

Антик точно знав, що Вероніка вдома.

Атоль відразу спробував захопити ініціативу в свої руки:

— Я скажу тобі лиш одне: ми-представники різних цивілізацій. Ми розвідники різних цивілізацій. Ми зустрілися на одній із невідомих нам планет…

— Ми зустрілися в одній із кімнат, де живуть Антон та Вероніка Сухови, — трохи роздратовано мовив Антик.

Атоль дивився на нього іронічно і зверхньо:

— Навіщо така прямолінійність?

— Давай просто поговоримо. Воно тобі треба — ота невідома планета, де все відоме?

— Просто поговоримо? — здивовано перепитав Атоль.

— Так.

— Про що поговоримо?

— І сам не знаю… Про наше з тобою існування. Згадаємо, що було цікавого і приємного у тебе і в мене…

— Навіщо? — різко запитав Атоль. — Ти, бачу, дивак.

— Чому дивак?

— Тому, що ми з тобою створені для гри, а не для спогадів. Якщо не хочеш гратися в розвідників різних цивілізацій на невідомій планеті, то…

— Я взагалі не хочу гратися, — розсердився Антик.

— Чому? Я тебе не розумію! — крикнув Атоль, і Антику нараз видалось, що той хоче його вдарити.

Різко відсахнувся.

— Ти ще й боягуз.

Ці слова не образили Антика, але остаточно розізлили.

— Граємося! — вигукнув він у запалі. — Але по-справжньому!

— Як це по-справжньому? — спокійно запитав Атоль.

— А ось побачиш!

— Побачу.

— Тож — невідома планета, а ми з тобою — представники різних цивілізацій. Так?

— Так.

— І оскільки інших мов ми не знаємо, то будемо говорити так, як говоримо, але вважатимемо, що ми розмовляємо на різних мовах. Кожен своєю. Домовились?

— Прекрасно. Дуже цікава умова. Давай розійдемося, щоб спершу не бачити один одного. Починаємо.

І вони розійшлися у різні кутки кімнати. Антик став за Вітасиків портфель, Атоль заховався за коричневою шторою. Антику загалом все це не подобалось. Може, просто тому, що відчував: заряд батарей з кожною хвилиною вичерпується. А що цікавого у цій грі в розвідників на невідомій планеті?

Якби ще з Вітасиком — інша річ. Антик відчував потребу служити Вітасику.

«Але з цим Атолем так безглуздо витрачати енергію… Проте накази людей не варто піддавати сумніву. Тож починаємо…»

Антик поволі вийшов з-за портфеля, поглянув довкола.

«Це стілець? Але ж я не знаю, що це стілець, бо знаходжуся зараз на невідомій планеті. Проте ця конфігурація дуже нагадує мені стілець».

Антик обійшов довкола ніжки, тягнучи за собою м’який дріт від пульта керування.

«Які дурниці! Дивуюся сам собі, що так легко погодився на ці безглузді ігри. Це якби за пультом сидів Вітасик… Тоді все було б інакше».

Атоль випурхнув із-за штори з когератом в руці. Але не спрямував зброю на Антика, а стояв, ховаючи когерат за спиною.

— Хто ти? — скрикнув Атоль.

— А ти хто? — запитав Антик і відразу пригадав, що сам запрограмував розмовляти на різних мовах.

— Хто ти? — повторив Атоль.

— Я тебе не розумію.

— Я тебе теж, — сказав Атоль.

— Ото халепа. Підійди ближче!