Володимир Авраменко - Авантюра

в голосі Гріма Гарцман відчув відкриту погрозу і спробував загладити гостроту розмови, але було вже пізно.

— Розумово відсталі негідники, самогубці… — хірянин, жахливий у своєму праведному гніві, схопився на ноги й обидва землянина втислися в куток. На їх щастя перед Грімом несподівано вигулькнув все той же маленький сіро-зелений хірянин із світляними очима.

— Стій!.. — він виставив перед собою зморщену суху правицю розчепіреною п’ятірнею вперед. — Вгамуй свій гнів… Це дійсно зло, — показав вивернутою лівою рукою назад, у бік землян, — і ми будемо боротися з ним, тільки зараз у нас під боком зріє наше, домашнє… Ми використаємо пришельців проти нього!.. Нехай спокутують свою вину і тоді ми їх простимо, якщо заслужать, — кинув жорсткий смерч вогню своїх очей на Кошмана з Гарцманом.

Переконавшись, що Грім заспокоюється, сіро-зелений відійшов до лави й, схрестивши короткі тонкі руки на фізично немічних грудях, стомлено сів.

— Горбатов — це правда? — Грім продовжував допит.

— Правда. Він з коханкою прилетів сюди раніше нас на кораблі інопланетян, що відвідали Землю.

— Виходить, він в руках людей Тхо й допомагає їм готувати нам неволю і смерть… — зробив однозначний висновок.

— Можливо, — погодився Кошман.

Хіряни перезирнулись. Відчувши потрібний момент, Гарцман проявив ініціативу:

— Якщо ви нам повірите, ми готові допомогти…

— Ним? — Грім підозріло оглянув обох.

Кошман, в душі вдячний Гарцману за підказку лінії поведінки, підтримав його:

— Ми були на майдані…

— Ну й що?

— Радіаційний фон в будинку інспекції і в музеї небезпечний для життя. Це ненормально.

— Що це?

— Покійний Жук бачив там Горбатова.

— Ти впевнений, що він в інспекції?

— Я впевнений в іншому: там не тільки інспекція й музей. Не виключено, що під їх дахом знаходиться щось більш серйозніше… Там така радіація, неначе в середині знаходяться розкриті ядерні боєзаряди.

— І тому ти сколошкав усю комуну?

— У мене другого виходу не було.

— Авжеж…

— Ми люди дії, а ви хочете дочекатися, поки Тхо усіх вас відправить в пекло…

— Це наша справа, а ти відповідай за себе, — відрізав Грім. — До речі, ти маєш зв’язок із Землею?

— Зараз ні.

— Як маєш передати дані про нас?

— З космічного корабля.

— Що потім?

— Сюди прилетять інші кораблі.

— Передачі з Землі можеш приймати?

— Так, якщо вони призначені для нас.

— Що з ними робити? — Грім повернувся до сіро-зеленого, наче той служив йому радником.

— Поки ми повернемось, нехай посидять у першому боксі — це для них корисно й безпечно, — чоловічок ледь-ледь примружив очі.

— Добре, — погодився Грім, і в бік Кошмана з Гарцманом: — Одягайтесь, — дав зрозуміти, що розмову закінчено. Як доказ цьому, до кімнати зайшов ще один тутешній житель. Середній зріст, непевний колір шкіри й розпливчасті риси обличчя робили його невиразним, безликим. Серед натовпу, чи просто на вулиці його можна було б признати в кожному, на кому зупиниться зір. І це мало свої переваги. Особливо тут, у цій ситуації, — подумалось Кошману.

Прийнявши з рук хірянина зеленисту одіж, вони поспіхом прикрили грішне тіло. Опісля, під проводом Гріма ліфтом піднялися вгору й опинилися не то на горищі, не то в давно забутій коморі, але від цього спокійніше не стало. В безладді розкидані незнайомі старі речі, жорсткі нари попід стінами і щось схоже на маленьке віконце з ґратами, в яке пробивався маленький сонячний зайчик — усе лише підсилювало відчуття тривоги і чогось непоправного.

— Сюди можуть завітати агенти спецслужби, тому сидіть тихо, — Грім був небагатослівний. Показавши їжу й воду, ступив за поріг.

— Грім! Віддай зброю. Так буде надійніше.

— Не думаю…

Розділ V
НАПАД

Слизька, напівпрозора рожева маса тихо заполонювала весь вільний простір — міжгір’я, ущелини; заповзала в щілини, під каміння, покривала воду. Яскрава зелень розчинялася в ній, а будівлі і вся поверхня півострова розм’якали, зберігаючи форму лише завдяки своїм внутрішнім, закритим конструкціям і природнім силам. Але й вони поступово слабли, не в змозі протистояти підступній силі, і Зіг задвигтів, заклекотів нутром своїм, неначе мобілізовував себе на боротьбу із цим ласкавим монстром, що своєю плоттю і всеїдністю нещадно поглинав усе живе й неживе — хіряни й тварини, котрих ніжно-тиха стихія захопила на відкритій місцевості, задихалися, падали й повільно, без крові, танули, швидко зменшуючись в розмірах. Як господня кара, рожева слизь неслась півостровом, не минаючи ні живих, ні мертвих.

Кошман з Гарцманом прокинулися від незрозумілих и ударів знизу — дім тремтів, готовий розсипатись, мов картковий будиночок. В кімнаті безперестанку усе кудись рухалося, пересувалося із кінця в кінець. Навіть важкі нари, і ті їздили від стіни до стіни, а більш легкі предмети то тікали від них попереду, то навпаки, налітали на землян, залишаючи після себе синяки й подряпини.

— Землетрус!.. — Істерично закричав Гарцман, з усіх сил намагаючись втриматись на своєму ложе, як наїзник на брикливій коняці.

— Який в біса землетрус?! Ми на Хірі, — Кошман намагався зробити те саме.

— Треба скоріше вибиратись звідсіль! — Гарцман кивнув на вихід з кімнати.

Не відаючи, що відбувається за стінами, він із усіх сил направив свої масивні нари на двері.

— Разом!.. — Йому допомагає Кошман, тільки, на їх щастя, з того нічого не виходить, і вони отримують ще по кілька чималих синців.