Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Так і не дійшли ми згоди.

— Хоч не дуже гримали один на одного? — спитала вона в тон Серпіліну, радіючи, що він прийшов у доброму настрої.

— В міру. Здоров’ю не нашкодили… Коли б, як у пригодах барона Мюнхгаузена, заморозити всі наші генеральські суперечки тут, у Архангельському, а потім, після війни, розморозити та послухати, багато цікавого почули б і про війну, і один про одного.

— От коли б усю війну щоденник вести, але тільки все підряд, потім було б цікаво прочитати навіть мій, — сказала вона.

— Щоденників нам і законом не дозволено, і часу на них не лишається, — мовив він. — Та все одно війна після себе стільки паперів залишить, що потім сто років читатимеш — не перечитаєш. Бойові донесення, оперзведення, розвідзведення, щоденники бойових дій, та ще в кожному полку, щодоби, коли є втрати, помічник начальника штабу чотири пише свій синодик: з іменами, званнями, адресами рідних, за яких обставин загинув і де поховано. І в кожній роті старшина пише, скільки їдців на постачанні, щоб одержати все за штатом, як належить.

А скільки їх, отаких старшин, у армії! І всі сидять вечорами й пишуть. А ваші медичні рапортички, супровідні листи, історії хвороб? Уся ця ваша паперова карусель від поля бою до команди видужуючих, через усі пепееми, медсанбати, евакогоспіталі, санпоїзди… Мабуть, тільки самими вашими медичними паперами можна буде після війни чотириповерховий будинок напхати.

— Чому чотириповерховий?

— Лічу по одному поверху на рік. Чи хочете п’ятиповерховий?

— Та краще вже чотириповерховий.

— І ви сидітимете там, у тому будинку, перегортатимете ті папери й заднім числом дисертації по них писатимете.

— Щось ви ополчились сьогодні на медицину!

— Навпаки. Думаю про серйозність вашої справи, яка сила в руках у вас, лікарів. З кожних чотирьох поранених трьох повертаєте назад, у стрій. Припустимо на хвилинку, що ви з самого початку війни нікого нам не повернули б, то сьогодні вже й воювати не було б кому!

Я сам, коли б не потрапив у армійський хомут, мабуть, як і ви, став би лікарем. А може, лишився б фельдшером.

Одержав би у зв’язку з війною повістку і по три кубарі на петлиці й служив би під вашим началом у вашому армійському госпіталі. Ви в якій армії були?

— У Сорок дев’ятій.

— Припустімо, в Сорок дев’ятій, напрям: Таруса — Кондрово — Юхнов… Так?

— Так. Але я щось погано уявляю собі вас у ролі фельдшера, — сказала вона.

— І даремно. Бо я саме й був на тій світовій війні фельдшером, поки після Жовтневої революції в комбати не обрали. І мій батько фельдшер. І досі фельдшером, там жег де п’ятдесят років тому був, у Тумі, у Владимирській, по-старому, губернії.

— Скільки ж йому років?

— Сімдесят сім. Ще, може, побачите його. Перепустку добуваю йому, щоб сюди приїхав побачитись. Ад’ютанта по нього пошлю. Учора вас питав, як ви лікарем стали, а згадав про себе — як мріяв про це. І в нашому домі теж був дух медицини, звичайно, не професорської, як у вас, а простої, сільської, але зате на всі руки. Вам, наприклад, пологи випадало приймати?

— Один раз асистувала на п’ятому курсі під час практики.

— Ви були асистентом, а я тричі приймав, і все гаразд. Так що, якби склалося життя по-іншому, міг би й досі там у нас, у мещерській стороні, фельдшерувати.

— А я думала, ви зовсім іншого роду.

— В якому розумінні? — Він у першу мить не зрозумів її.

— Думала, що ви з військової родини, як… — хотіла примусити себе сказати «як мій чоловік», але чомусь не змогла й сказала — Як Баранов.

— От уже такого гріха, що з дворян, у мене не було, — засміявся Серпілін. — Чого не було, того не було. Навіть тоді, коли на мене всяке писали, до цього не додумались.

Так вони дійшли до того, що вона все одно вважала неминучим. Можна було уникнути цієї розмови, але вона все-таки спитала:

— Федоре Федоровичу, що ви думали і що думаєте про Баранова?

Вія поволі звів на неї очі, і вона зрозуміла: не хотів говорити з нею про це, та коли вже вона сама почала розмову, то не відступить і скаже.

— Не знав, що це вам потрібно, та й зараз не певен, — відповів він якимсь не своїм, важким голосом і замовк, ніби все ще очікував, що вона не наполягатиме на цьому.

Але вона наполягала, хоч і відчула небезпеку в його голосі; дивилась йому в очі й мовчала. І він зрозумів, що доведеться договорити.

— Знаєте, — сказав він, — не можу за правилом: «Про мертвих або добре, або нічого». Говорю про мертвих, як про живих, те, що думаю. А думаю про нього і досі погано. — Він замовк, наче до цього нічого було додати, але, поглянувши на неї, все-таки додав — Говорю не про війну. Не він один у перші дні злякався. Знаю й інших, які давно довели, що це пора з них списати. Припускаю: коли б він лишився живий — і з нього списали б. Не певний, але припускаю. А. думаю про нього і досі погано з тих років, про які ви знаєте.

— Думаєте, що він винен перед вами? А я не вірю в це!

— Ви мене не так зрозуміли.

— Як я вас могла не так зрозуміти, господи! — вигукнула вона й зупинилась під його важким поглядом.

— Ольго Іванівно, — сказав він, — я не хочу говорити про це навіть з вами. І не через страх божий, а тому, що вважаю: обов’язок таких, як я, не згадувати про це. Тільки цього нам зараз, у час війни, бракує розмов про все, що маємо нещастя пам’ятати! А щодо вашої віри в чоловіка — лишайтеся при ній. Я бачу, яка ви людина, і мені хочеться розділити