Анна Зегерс - Сьомий хрест

— Коробочко! — Так називали стару всі жителі Вестгофена, бо вона завжди носила з собою всяку всячину, потрібне й непотрібне: липкий пластир, нитки, цукерки від кашлю. Вона помахала висхлою рукою Грибочку, з яким колись танцювала і мало не одружилась, і на її зморщеному обличчі з беззубим ротом розпливлася моторошна усмішка, якою всміхаються дуже старі люди.

А Грибочок, побачивши, що дуже брудний незнайомець — він, мабуть, усе-таки має якесь відношення до оцтового заводу — крокує, поруч із бабусею та дівчинкою, цілком угамувався, бо його весь час щось муляло. А в Георга, що ішов за бабусею й дівчинкою, з’явилося таке почуття, ніби його хоч на кілька хвилин зарахували до живих. Стежка вела не тільки в село, як гадав Георг, а розгалузилась на дві: до села й до шосе. Стара запхнула стрічку в кишеню спідниці, до іншого дріб’язку, й потягла за косу дівчинку, що ледве стримувала сльози.

Вона прошамкала:

— Ви чули, яка тут була веремія — ой, ой!.. Як гуділо! Зараз тихо. Вони його схопили. Йому не до сміху. Ой, ой! — Коробочка то скиглила, то хихикала. На роздоріжжі вона зупинилась — Дивись! Туман розійшовся.

Георг подивився навколо. Туман справді розвіявся; блідо-голубе осіннє небо сяяло, чисте й ясне.

— Ой-ой! — скрикнула стара, бо два, ні, вже три літаки, блиснувши на сонці, каменем упали з небесної блакиті й почали описувати над дахами Вестгофена, над болотом та полями широкі кола.

Георг попростував, тримаючись якнайближче до старої та її онуки, в напрямі до шосе.

Вони пройшли по шосе метрів десять, нікого не стрівши. Стара мовчала. Вона, здавалось, усе забула: Георга й дитину, сонце й літаки; вона думала про події тих давніх днів, коли Георга ще й на світі не було. Георг намагався триматися старої, він залюбки вчепився б за її спідницю.

Це ж він уві сні йде поруч із старою жінкою, тримається за її спідницю, д вона цього й не помічає. Зараз він прокинеться і почує, як у бараці репетує Логербер…

Праворуч починалася довга, обтикана зверху битим шклом стіна. Вони пройшли кілька кроків уздовж стіни, близько одне від одного, Георг був позаду. Раптом без гудка з-за їхніх спин випурнув мотоцикл. Якби стара обернулася, вона змушена була б повірити, що Георг провалився крізь землю. Мотоцикл промчав мимо.

— Ой, ой, — заскиглила стара, знову чимчикуючи по дорозі. Георг зник не тільки з її шляху, а й з пам’яті.

А Георг лежав по той бік стіни, його руки були скривавлені від битого шкла, ліву руку біля великого пальця він розпоров, його одяг був розірваний, аж тіло світилося.

Чи зіскочать вони зараз з мотоциклів схопити його? З низького червоної цегли будинку з безліччю вікон долинали голоси, дзвінкі й низькі, цілий хор задерикуватих хлоп’ячих голосів. Яке слово, яку фразу хотіли вони, щоб він запам’ятав у цю його смертну годину? З супротивного боку виринув ще оди» мотоцикл і промчав мимо — в напрямку до табору Вестгофен. Але Георг відчув не полегшення, а біль у руці; він відкусив би її вище суглоба, коли б міг.

Біля лівої стіни червоного будинку — це було сільськогосподарське училище — стояла теплиця. Головний вхід і сходи були саме навпроти теплиці. Між фасадом училища і огорожею стояв сарай, що заважав Георгові бачити всю садибу. Він переповз туди. В сараї було тихо й темно.

Пахло ликом. Скоро його очі вже могли розглядіти великі в’язи лика, Що висіли на стіні, різний реманент, кошики й одяг. Тепер усе залежало не від його кмітливості, а від того, що люди називають щастям, і він став спокійний, холоднокровний. Георг відірвав якийсь клапоть. Притримуючи його зубами, він правою рукою перев’язав собі ліву. Не поспішаючи вибрав одяг: коричневу куртку з цупкого вельвету, із застібкою-блискавкою; натягнув її на своє просякнуте кров’ю й потом дрантя. Пошукав черевиків. Черевики були розкішні, якраз до ноги, міцні. Тільки вийти він не міг. Виглянув крізь щілину в дощаній стіні. Люди у вікнах, люди коло теплиці. Хтось зійшов з ганку і попростував до теплиці. Став біля дверей обличчям до сарая. Хтось гукнув з вікна, і чоловік повернувся до будинку. Тепер зробилося тихо. На шибках і на металевих деталях якоїсь машини, що лежали напіврозпаковані біля сходів, вигравали сонячні промені.

Раптом Георг кинувся до дверей і висмикнув ключа. Він Усміхнувся до себе, сів на підлогу спиною до дверей. Він роздивлявся свої черевики. Дві-три хвилини тривав цей останній відступ всередину себе самого, коли все на світі втрачено і на все наплювати. Якщо вони зараз зайдуть, то чим ударити — сокирою чи граблями? Що його привело до тями, Георг і сам не знав, у всякому разі, то була не зовнішня причина, — можливо, біль у руді, а може, відгук голосу Валлау в його вухах. Він знову встромив ключа і виглянув крізь шпарину в дверях. Перелізти через стіну назад на шосе він не наважувався. Між обтиканою битим шклом стіною і небом виднівся коричневий горбок з виноградниками; повітря було таке прозоре, що можна було перелічити вершечки виноградних ліз в останньому ряді, що виступав над блідо-голубою смутою. Коли Георг тупо дивився на горішній ряд виноградних ліз, хтось йому несподівано дав пораду, хтось незнайомий, що його Георг уже забув: чи то був сам Валлау з Руру, чи кулі з Шанхая, чи шуцбундівець[2] із Відня, якйй урятувався від небезпеки тим, що ніс на плечі якусь річ і цим відвернув від себе увагу, бо такий вантаж засвідчує, що людина йде з якоюсь певною метою. І от Георгові, коли він сидів у сараї і дивився крізь шпарину у дверях на обтикану битим шклом стіну, цей порадник нагадав, що таким способом хтось у такому ж становищі уже колись урятувався — чи то з якогось будинку у Відні чи