Анна Зегерс - Сьомий хрест

гірчиця, Маттіас Франк і сини». Цю вивіску Валлау радив Георгові запам’ятати. Коли кінчиться очерет, йому доведеться повзти три метри по голій землі, а потім по канаві, лівим рукавом, уздовж ланів.

Коли він висунув голову з очерету, туман був уже так високо, що видко було купку дерев за оцтовим заводом; сонце було за спиною в Георга, і дерева, здавалося, палали вогнем. Чи довго він повзе? Його одяг став слизький, як земля. Якби він зостався тут лежати, його б ніхто не знайшов. Навколо тихо, тільки інколи чути крякання й шелест крил. Потерпіти кілька тижнів, і холодний сніг покриє все, що лишиться від нього. Бачиш, Валлау, як легко зірвати твій хитромудрий план! Валлау й у голову не клав, яке буде заважке Георгове тіло, що мовби ввібрало в себе всю трясовину. І тепер він змушений був тягти його по голій землі, опираючись на лікті. З Лібахської луки почувся свист. У відповідь засвистіли так загрозливо близько, що Георг припав до землі. «Повзи, не зупиняйся, — радив йому Валлау, який пережив і війну, і бої в Рурі, і бої в Центральній Німеччині, і взагалі все, що тільки можна пережити. — Повзи вперед, Георге. Не думай тільки, що тебе помітили. Багатьох спіймали тільки тому, що вони подумали, ніби їх побачили, і тому наробили дурниць».

Георг виглянув крізь зів’ялі кущі, що росли на краю канави. Вартовий стояв так близько, там, де дорога, що проходила по огірковому полю, виходила на шосе, і так неймовірно близько, що Георг навіть не злякався — його охопила лють. Вартовий стояв так близько на тлі цегляної стіни, що ховатись було нестерпно, так і хотілося кинутися на нього. Вартовий повільно рушив повз завод до Лібахської луки, а в спину йому вп’ялися з сіро-коричневої долини дві гнівні цятки очей. Георг подумав, що вартовий неодмінно повинен обернутися, бо серце йому стукотіло, наче млинове колесо, але насправді воно від смертельного страху тріпотіло тихо, мов пташине крило. Георг поповз по канаві далі, майже до того місця, де тільки що стояв вартовий. Валлау казав, що канава тут проходить під дорогою. Але як і куди вона далі стелеться, цього Валлау й сам не знав. Більше він не міг нічого сказати. Лише зараз Георг відчув себе зовсім самотнім. «Спокійно!» — тільки це слово ще бриніло у нього у вухах, голос друга, звук-амулет. «Ця канава, — вирішив він, — напевно, проходить під заводом і править за стік. Треба почекати, поки вартовий повернеться». Вартовий зупинився на краю канави, свиснув. Від Лібахської луки долинула відповідь. Зараз Георг міг визначити відстань між свистками, взагалі він зараз весь час щось визначав і вираховував.

Кожна клітина в його мозку працювала, кожен м’яз був напружений, кожна секунда заповнена, все життя було надзвичайно ущільнене, таке тісне, що дихати важко.

Коли він згодом опинився у смердючому стоку, йому раптом стало погано. Хіба тут можна повзти, тут можна тільки задихнутися. Він страшенно розлютився, адже він все-таки не щур і не тут він має померти. Але непроглядна темрява порідшала, і він побачив кільця брижів на воді. На щастя, заводський двір був невеликий, метрів сорок, не більше. Коли Георг виліз по той бік стіни, то побачив, що поле трохи піднімається вгору, до шосе, і його перерізає польова дорога. В кутку, між стіною й дорогою, було звалище. Георг не міг іти далі. Він присів і почав блювати.

Полем ішов старий чоловік з двома відрами на мотузку, перекинутому через плече. Він сподівався дістати у заводського сторожа поживок для кролів; у Вестгофені цього чоловіка прозвали Грибочок. Шість разів уже зупиняли старого на його короткому шляху. І щоразу він називав себе. Готліб Гайдріх з Вестгофена, на прізвисько Грибочок. «Очевидно, у таборі знову щось трапилося, — подумав Грибочок, шкандибаючи полем із своїми відрами під завивання сирени. — Як минулого літа, коли один з цих бідолах хотів утекти, а вони його застрелили. Сирена ще вила, а він уже був готовий. Раніше тут ніколи не було такого неподобства. І треба ж було влаштувати концтабір під самісіньким носом у селян. Правда, тепер можна щось заробити в цих краях, а раніше ледве перебивалися: кожну дрібницю треба було везти на ринок. Кажуть, що згодом селянам віддадуть в оренду землю, яку ті бідолахи осушують там, унизу… Тол не дивно, що вони тікають звідси. І орендна плата, кажуть, буде нижче, ніж у Лібаху».

Так міркував Грибочок; він іще раз обернувся, бо кортіло дізнатися, чого сидить на звалищі отой страшенно брудний чоловік. Коли старий побачив, що незнайомий блює, він заспокоївся: все-таки є якась причина.

А Георг навіть не помітив Грибочка. Він ішов далі.

Спершу він хотів був податись до Ерленбаха, подалі від Рейну, але не наважувався перейти шосе. Він змінив своє ж рішення, якщо можна назвати рішенням раптовий імпульс. Втягнувши голову в плечі й пригнувшись, він пішов полем — зараз він почує наказ: «Стій!», пролунав постріл. Він ткнув ногою в пухку землю — зараз, зараз, моя люба., «Вони гукнуть мене, — подумав він, — потім вдарить постріл». Його коліна затремтіли, захотілося кинутись на землю. Але тут йому спало на душу: «Вони стрілятимуть мені в ноги, щоб узяти живим». Він заплющив очі. Свіжий ранковий вітерець навівав таку безмежну печаль, яка людині просто не під силу. Він пошкандибав далі і нараз зупинився. Перед ним на стежці лежала зелена стрічечка. Він втупився в неї, наче вона впала з неба, потім підняв її.

Тут перед ним немов із землі постала дівчинка у сарафанчику, волосся розчесане на проділ. Вони подивились одне на одного. Потім дівчинка перевела погляд на його руку. Він легенько смикнув дівчинку за косу і віддав їй стрічку.

Тоді дівча побігло до старої жінки, бабусі, що теж раптом з’явилася на стежці.

— Тепер заплітатимеш косу мотузком, так і знай, — мовила старенька й засміялася. Георгові вона сказала: — Хоч давай їй щодня нову стрічку.

— А ви відріжте їй косу, — порадив він.

— Отаке скажете, — відповіла стара й почала його розглядати.

Тут