Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Дівчина пробігла лісом ще кілька верст, коли відчула запахи диму і смаженини. Хтось зовсім поряд зібрався до лісової вечері. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе ані найменшим шерехом, дійшла до місця, де сходились сухі яруги. Укрита їхніми берегами і сплетеними коренями дерев, у долішньому місці жевріла червоним грань. Двоє мисливців смажили на ній шматки дрібної звірини. За вишивкою на комірах Стоймислова донька впізнала туричів з малого Лівсунового городища. Біля них, під руками, лежали луки, оковані залізом палиці і ловчі петлі.

— Бач, Мріян, яка доля облудна, — почула вона голос одного з мисливців. — Ти все бідкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от ті з наших, в кого доньки-сестри вродливі, плачуть нині. Плачуть, брате, і скаженіють.

— Твоя правда, Серединний світ перевертається, — відізвався той, кого назвали Мріяном. Він палицею розворушив грань, і в пурпурових відблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. — Але куниці й тут собі долю виправили. Своїх дітей, кажуть, відіслали на дальні засіки. Ізнов за весь народ потерпатимуть наші, бо ж і князь тепер їхній, і правда їхня. Нашу правду Пек собі за пічку кинув.

— Отож-бо… Князь із Пекичем-бісичем усе це вигадали. Не хотів Чоломир одружити князенка на нашій Доброславі, тому й придумав відправити її на Хорсів суд.

— Хоче синові за жону куницю, — погодився Мріян. — Усі куниці — відьми. Їх і на засіках ховати не треба. От побачиш, що жодна куничка не обпечеться, а туричок наших засмажать, аж сюди запахне. «Хорсів суд» кажеш? То не Хорсів, Рогозвію, то Пеків суд. Хорса Пекич за обманну личину тримає, а Блудню правдиво служить і людське йому жертвує. Хай йому цур, ворогові.

— Горана шкода.

— А мені не шкода, — буркнув сивий турич. — Зовсім. Старий куницям послужив вірно, а от своїх ніколи не захищав. Тепер має за все це дяку.

— Око Боже все бачить.

— Якби ж то Боже, брате. Блудневе.

— Лад порушено, все на брехнях стоїть, — принюхуючись до смаженини, підсумував Рогозвій.

М’ясо якраз підсмажилось. Мисливці сотворили вдячні знаки богам й приступили до трапези.

«Мати Куно! Вони ж коромольники. Проти чинного волостелина мутять», — зрозуміла Жаринка. Дівчина ледь стрималась, щоби не витягти стріли із сагайдака. Вона завжди знала, що туричі ненавидять князя і Волха. Але чути зрадницькі обмови їй було нестерпно. Вона вирішила запам’ятати імена балакучих братів-туричів і принагідно розповісти про їхню коромолу Чоломирові.

Стоймислова донька позадкувала й несподівано сполохала зграйку сойок. Лісовий анклав наповнився пташиними криками і тріпотінням крил.

Туричі схопились на ноги. Менш ніж за мить вони натягнули тятиви, хоча простір зусібіч заступали дерева і стрілецька позиція виглядала незавидно. Якби на місці Жаринки опинився досвідчений і добре споряджений воїн, Мріянові з Рогозвієм залишилось би кілька секунд для прощання із Серединним світом.

Але досвіду дівчині бракувало. Замість того, щоби негайно атакувати, вона побігла. Довгі міцні ноги неодноразово виручали Жаринку. Але не цього разу. Вистрибнувши з хащі, вона потрапила на порослий кривими ялинками старий вітровал, де нагромадження зогнилих колод звело нанівець перевагу у швидкості. Рідкий ялинник тягнувся навсібіч, скільки сягало око. Жаринка аж завила від безвиході, коли, перескочивши через чергову колоду, провалилась до закиданої лапатим гілляччям ями. Гострий сучок розідрав їй коліно. За кілька хвилин коромольники наздогнали дівчину, повалили на прілу хвою, зірвали з ременів ніж, сагайдак і сокиру. Лук вона загубила ще в хащі.

— Куниця! — прогарчав Мріян, стягуючи з дівчини одяг.

— Забери руки, смерде, я дочка воєводи! — Жаринка вкусила Рогозвія, що притиснув її до землі, й миттєво дістала по голові палицею.

Свідомість повернулась до дівчини неприємної миті. Мріян якраз заходився її ґвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, відчайдушно рвонулась. Проте її міцно тримали. Сильний удар в живіт став відповіддю на нову спробу вкусити ґвалтівника. В голові запаморочилось, дихання перехопило, нутрощі охопило болісне полум’я. Сильні пальці охопили її шию і притиснули до чогось твердого і шерехатого. Обличчя дівчини вперлось в замоховілий бік впалого дерева, скручені мотуззям руки втратили чутливість. Жаринка спробувала крикнути, але замість сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось — їй здалось, що це був сивий коромольник Мріян — бридко засміявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька відчувала у собі, запрацювала швидше. Живіт відізвався на це новими хвилями болю, які добігали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потім щось змінилось. Мріян перестав рухатись в її тілі, навалився їй на спину, завмер, дивно — немов ображене дитисько — схлипнув, відтак повільно й важко сповз кудись убік. Рука, що тримала її за шию, також послабила захват.

Жаринка зачекала кілька хвилин. Опісля різко сіпнулась, скинула з шиї охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мріян лежав горілиць і дивився в небо скляними очима. Рогозвій стояв на колінах поряд, оперши голову на корінь товстезного вивертня. М'яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що він задрімав від непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пір’ям стріла, що стирчала з його передпліччя.

Жаринка завважила, що це була не важка бойова стріла, а стрижель — знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жіночих рук і дитячих вправ. Така стрілка не входила глибоко в тіло й не могла миттєво вбити людину.

«Стрижелі змастили павучою отрутою», — зрозуміла дівчина. Вона також згадала, що пір’ям дрохви споряджали свої стріли печеніги й угри. Кілька хвилин вона не рухалась, очікуючи або нових стрижелів, або ж появи самого стрільця. Відтак оперлась на колоду, обережно підвелась, оглянула вітровал. Нікого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрітий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на півночі ячала дрімлюга.