Галина Василівна Москалець - Потонулі в снігах

ніч тривала, Петра вже ніхто не питав, хто він. Бо цієї ночі він став ніким, лише покірним мирянином, котрий не має даху над головою.

…А в цієї жінки двоє синів були в бандерах. І обох вбили за одну ніч, а на ранок привезли під сільраду, аби родичі впізнали. Прийшла мати і побачила мертвих синів. Але не впізнала, бо жоден звук не вирвався з її вуст. Навіть не скам’яніла, як Ніоба, бо камінь не відчуває болю й страху. І ніхто не сказав уголос, чия вона мати, хоч усі знали. Такий великий був тоді страх.

…Господь знає, що страх — то не смертний гріх, і сумно посміхається при згадці про Симона Петра і ту бойкиню. Простягає над багаттям руки, щоб зігрітись холодної серпневої ночі, бо раптом згадав слова єдиного Сина на хресті:

— Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?!

Сім новел
Двісті років тому в Урожі…

Двісті років тому в Урожі будували церкву. Вона була біла, як гусятко, заки не стемніла від негоди й часу.

Якоїсь днини сидів на дзвіниці майстер і клав ґонту. Сонце палило і захтілося майстрові пожартувати. Внизу дорогою їхав хлоп на фірі й нич собі не думав, не гадав. А майстер тихонько сказав «п-р-р!» — і коні стали. Хлоп їх бичом, хлоп — «вйо!» Вйокає, б'є, а ніц з того нема. Коні ані руш, ніби перед ними мур, а не гостинець. Бідний хлописько пражиться на сонці, далі вже волос у себе на голові рве, бо пан буде бити, як не вернеться завчасу до фільварку. Посходились люди, а не видять, що то пан майстер на дзвіниці дре лаха з бідачиска і регочеться.

Але знайшовся оден, що втямив у чім річ і шепнув фірманові, аби приніс з корчми фляшку пива. А як той вернувся, зопрілий, аж з нього капало, казав розбити фляшку до дишла. Хлоп так і зробив, і зразу коні рушили, а майстер впав з дзвіниці й забився на смерть.

Тепер наша церква вже не біла, не чорна, а помальована на жовто. Дзвіницю без жодного цвяха вкоротили і накрили бляхою. А про майстра, який нещасливо пожартував, ніхто не пам’ятає, та й він не встиг вирізати свого імені десь в темнім куточку.

Золота чаша

У ті давні часи, коли наш край воювали турки й татари, люди ховались по лісах. Одна жінка не встигла втекти. Вона побачила, що до її хати їде туркеня на коні. Швиденько запхала дитину під нецки, а сама сховалась на печі. Туркеня зайшла до хати, почула, що плаче дитина і сказала:

— Дитя під коритя, а мамка на печі!

Їй хотілося пити і вона нагнулася в сінях над великою діжкою з сироваткою. Тоді жінка прискочила, вхопила туркеню за ноги і втопила в тій діжі. А сама відв’язала коня, знявши з нього поклажу. У мішку було багато золота і срібла. На ті гроші жінка побудувала церкву. Серед скарбу була чудова золота чаша для дарів і її поставили в новій церкві.

Отаке розповідають. Але то ще не кінець. Жінка, яка втопила туркеню, не могла спати. Золота чаша верталась щоночі в її хату на одне й те саме місце, на вікно, і сяяла так, як місяць. І щоночі жінка мусила крастися до церкви, щоб віднести чашу. Коли лягала на часину, а піяли вже треті когути, снилась їй туркеня, що мала біле волосся й сині очі. Туркеня хитала головою й казала:

— Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

Тоді нещасна не витримала, вкинула ту чашу в студню, але й на дні студні вона блищала, як місяць, і туркеня хитала головою:

— Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

І диявол спокусив жінку на великий гріх: вирішила вона спалити церкву Але, як несла вогонь, знялася буря й погасила його. І збагнула тоді нещасна, що не вернеш вдіяного…

Досі спить вона на дні студні, тримаючи коло грудей замість дитини золоту чашу. А її дитя плаче за нею…

Підманули Галю…

Відкрий очі й побачиш, що все довкола горить. Крізь полум’я просвічують стовбури дерев. Вони падають, сиплють іскри і далі підпалюють траву. Серед того ненаситного вогню кидається олень, припнутий мотузкою. Він не може втекти і кричить: «Допоможіть мені! Відпустіть!» Йому допомогло дерево, впавши на нього, і він не згорів живцем, засуджений на повільне спалення. Ти ще не прийшла до тями, хоч уже розплющила очі. (А ще падали птахи, бо й небо горіло). Полум’я наближається, облизуючись у передчутті смачного поживку, бо твоя одежа просякла живицею. І коси, якими ти прив’язана до сосни. Кричи не кричи, все одно не вирвешся, згориш дотла. Та милосердна стріла татарина, що стоїть на тому березі річки, не дає виконати присуду: спалення на повільному вогні. Йому нема діла, що ти вкинула своє дитя у воду, бо не знала, чиє воно, але знала, що воно було мертве, і поросле шерстю, як звір. Просто смерть має бути швидка, щоб іще встигнути зайти у двері потойбічного світу, які зачиняються, коли заходить сонце.

…А тебе виводять за руки з пологового будинку, і ти обертаєшся, плачеш. Очі в тебе, яку прив’язаної сарни, а груди повні молока. Вночі ти мовчки встаєш, прислухаючись до мирного хропіння чоловіка, повзеш