Рудольф Дауманн - Діаманти Ківі-Ківі

— Виходить, алмази у нас під руками, пане Янзен, — розсудив він, — Дуже цікаво. Візьму це до уваги. Може і мені пощастить натрапити на якесь невеличке родовище. Я обміряю і визначу його розташування і зроблю самостійну заявку. А які у вас наміри, пане Брюггенсен?

— Якнайшвидше розпрощатися з Ківі-Ківі. — Фламандець засміявся. — У вересні, коли почнеться період дощів, найкраще бути в Леокіні, а то і в Європі! Я знаю, що таке сотні літрів води, які ллються з неба. Тоді ваші карти нічого не варті. Вибратися звідси неможливо. Минулого разу ми з Баантумічо три місяці просиділи на піщаному острівці і їли крокодиляче м'ясо, яке смердить мускусом… Ні, навіть за найбільший діамант я не погоджусь ще раз пережити такі муки.

— Харчування, певно, завдасть нам великого клопоту? — раптом з цікавістю спитала Ельза. — Сюди, мабуть, прибуде багато робітників і шукачів алмазів. Що, коли б для них відкрити тут трактир? Це було б вигідно?

— Ще б пак, — кинув Брюггенсен. — За шматок біфштекса ми з радістю віддали б тоді діамант у цілий карат.

— Ну, тепер я знаю, що мені робити, — рішуче заявила жінка. — Я відкрию тут трактир. Якщо ти даси мені грошей, Тіль, а потім домовишся, щоб літаки доставили сюди потрібне обладнання і запаси продовольства, я лишуся тут. Негри-носильники збудують мені з очерету хатину.

— А це ідея, Ельзо, — серйозно сказав їй земляк. — Просто чудова ідея. «Трактир Ельзи Вандермолен». Ти енергійна, загартована тропіками і можеш працювати, як фламандський кінь. Я дам тобі близько ста тисяч бельг, щоб ти взяла добрий розгін.

— А що коли в цю болотяну пустелю люди не прийдуть? — спитав картограф.

— Вони вже в дорозі! — запевнив його Жан Янзен. — Сьогодні ввечері Баантумічо чув далекий бій барабанів. Він читає барабанний бій, як книгу. Сюди йдуть шукачі не тільки з Порт-Франкі, а й з Анголи. За місяць у Ківі-Ківі буде стільки людей, скільки їх на базарі в Мокіні. Пані Вандермолен, я теж на деякий час лишуся тут — ось вам і перший клієнт.

— Чудово, друзі! — радісно сміялась Ельза. — Ти ще маєш навчити мене, Тіль, як цінити діаманти. Адже ними доведеться користуватися тут замість грошей. А потім я складу список потрібних продуктів.

— Так засновуються міста! — сміючись зауважив Массіньї. — Спочатку з'являється трактир, а потім усе інше. Я дивуюся тільки одному: чому власті не доручили супроводжувати експедицію поліцейському чи військовому загону?

— Про це я дещо знаю, — втрутився Вернон. — Беніссон категорично відмовився од будь-якої поліцейської чи військової охорони і розпустив у Порт-Франкі чутки, ніби в нього є своя поліція, яку компанія утримує на власні кошти. Мені здається, він просто уникає зайвих свідків.

— Ви маєте рацію! — сказав Брюггенсен. — Ну, а оскільки він бере на себе функції поліції, то й ми з повним правом можемо зробити те саме. Отже, акції його будуть невисокі.

На світанку в таборі Беніссона почався якийсь переполох. Звідти долинали дикі крики і постріли з пістолета. Брюггенсен і Массіньї кинулися туди. Негри зустріли їх посмішками. Білі були досить збуджені. Переляканий агент компанії сидів на похідному стільці, тримаючи в руці пістолет. Побачивши Тіля, він прохрипів:

— Змії! Цілий виводок гадюк під моїм матрацом! Містер Массіньї, у вас є сиворотка проти зміїної отрути?

— Вони вкусили вас?

— Хіба я знаю? Я нічого не знаю! Всю ніч вони були в мене під матрацом. — Він вказав на пошматовані кулями і розчавлені залишки змій з виразним червоним узором на спині.

— Це коралові гадюки, — діловито визначив Брюггенсен. — Так, вони отруйні, але нападають рідко. Якби ці змії вкусили вас уночі, то ви вже давно віддали б богу душу.

— Я помітив їх, коли бой згортав ковдру, і миттю вистрілив! Ні, здається, вони таки не покусали мене!

— Ваше щастя, що коралові гадюки миролюбні, — зауважив лікар. — От якщо кобрі або аспідові не влучити відразу в голову чи в шийний хребець, то вони кидаються на людину і кусають. — Массіньї оглянув руки і плечі Беніссона. — Ніде нічого нема.

Беніссон відвів Массіньї вбік.

— Скажіть, — прошепотів він, — чи можуть заповзати отруйні змії в ліжка? Вчора звечора біля нашого табору щось надто довго крутився мічолунгі; може, це він підклав?

— Ну, що ви! — обурився лікар. — У вас прямо-таки хвороблива уява! Якби негр хотів помститися, то він засунув би вам у подушку чотири отруйних зміїних зуби. Це вірний спосіб зжити з світу ворога. В таких випадках живими зміями не користуються. Ні, негри, не такі дурні.

Дорогою лікар розповів про цю розмову Брюггенсену.

— Ну, тепер товстун Беніссон кожного вечора оглядатиме свою постіль, — іронічно посміхнувся Тіль. — Більше того, йому вже не заснути спокійно на своїй гумовій подушці. Кажуть: чиста совість — найкраща подушка. Беніссона, мабуть, чекає безсоння.

Ввечері картограф поскаржився, що не може робити вимірювань, бо чорні хмари москітів та інших комах закривають лінію горизонту. І справді, скільки сягало око, над очеретами і кущами ніби повисла димова завіса. Негри-носильники обмазувались золою, густо розведеною у воді, а білі натирали тіло захисною маззю і рятувалися під москітними сітками. Тільки ввечері, коли задиміло вогнище, куди лікар, мов чаклун, час від часу кидав якесь зілля, нестерпні муки трохи вгамувались.

Жара і москіти виснажували білих людей. Їм дуже хотілося пити. А вода тут була гнила, болотна. Її доводилося кип'ятити і дезинфікувати хлорною пастою.

— Мандрівка з комфортом! — сміявся Тіль. — А пам'ятаєш, Баантумічо, яку каламутну воду ми пили без всяких там процедур! До речі, тут є риба. Наловив би на вечерю.

Баантумічо заперечно похитав головою.

— Ні, тут не можна ловити — водиться шіпекве. Це страшні потвори… От слухайте.

Він підняв руку, і у вечірній тиші всі почули десь вдалині звіриний рев, від якого мороз