Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

ґрунт узбережжя, торкнувся нарешті поверхні невідомої — і не дуже гостинної! — планети.

Ігоря-Зоребора кидало по всій рубці. Добре, що він хоч меча свого трипільського разом з електрогітарою інопланетною десь в каютах залишив! Соньку, мов ляльку-маріонетку, тіпало на не до кінця закріплених ременях. А самого Кременчука та самі ремені майже краяли на частини.

— Д-дура! Дура!!! — сичав він. — Ти ж вб‘єш усіх нас, дурепо!..

— Д-дурень, дурень! — не залишалася в боргу Такаманохара. — Я ж на автопілоті сідала!..

* * *

Ну, на автопілоті чи не автопілоті, чи тверезою головою, чи божевільною кебетою, але рішення Сонькою було прийнято правильне. Під низькою хмарністю, що нависла над берегом широкої мулявої ріки, вони на певний час сховалися від переслідувачів. Тривалість цього часу була невідома в ситуації, котра, як зрозумів Богдан, майже один в один повторювала ситуацію, що змусила загадкових світляків приземлитися на Чоломаї. Все повторюється в цьому світі. Особливо якщо ти змушений влазити в скафандр невідомої конструкції, враз перетворюючись з чесного мента на лискучу істоту із зовнішністю комахи.

Втім, першою це намагалася зробити Сонька, але Кременчук, не дивлячись на мерехтіння в очах (“Що, синку Зореборе, і тут нас твої швидкі частинки дістають?”), так зиркнув на неї, що вона лише ніяково простягнула капітанові невеличкий пістолет, з якого загиблий “світляк” відстрілювався від нападників. Зброя була якась чудна, не дивлячись на те, що формою дуже нагадувала земну. Але чогось такого, що нагадувало б магазин з кулями, в неї не спостерігалось. Саме тому, трохи розгублено покрутивши її в руках, консервативний Богдан вирішив взяти із собою в першу вилазку на незнайому планету старий і безліч разів перевірений автомат. Куль в ріжку, щоправда, залишалось усього — нічого, але на перший випадок мало вистачити.

Комбінезон скафандру щільно, неначе трико, облягав тіло, допомагаючи йому пручатися зайвій вазі: сила тяжіння на планеті була десь вдвічі більшою, ніж на Землі. Це, до речі, було однією з причин, які змусили Богдана першому ступити на невідомий ґрунт, а не доручати цю справу, вагітну славою, слабким дівчиськам або недостиглим підліткам.

Другою причиною було те, що тонкий обід на горловині скафандру виявився звичайним замком, що з‘єднував з ним гермошолом із фасеточними окулярами, а не якимсь там хитромудрим електронним тлумачем, як було подумав Богдан. Але… Але як же тоді отой інопланетянин спромігся українською розмовляти?!? Кременчук відчував, що він вже не довіряє й самому собі.

Аби знову не розпочати скочуватись у прірву божевілля, Богдан вирішив поки що усунутися від вирішення цієї проблеми. Інших турбот з головою вистачало.

Наприклад, що робити з цією величезною, класичного уфологічного вигляду, “летючої тарілкою”, що трохи набакир завмерла посеред рослинності, вщент потрощеною нею. Сріблястий борт її був не лише увесь обдряпаний цієї неземною флорою, а й в деяких місцях був вигнутим і, здавалось, пропеченим майже наскрізь. Видиво було ще те. Дісталось їм таки добряче. І яким чудом ця посудина в повітрі не розвалилась?…

— Що там, капітане? — почулося в гермошоломі і напружений Богдан хіба що не підстрибнув на місці.

От вже клята дівчина! Знайшла таки зв‘язок! Молодець. Але ж, попередити можна?

Сторожко стискаючи обома руками автомат, Кременчук ще раз роздивився довкола.

— Та нічого… — відповів. — Джунглі, куди не подивись. Просто, здається, басейн Амазонки.

І раптом здригнувся усім, вдвічі обважнілим, тілом, побачивши на гіллі якоїсь рослини, що нагадувала собою велетенську папороть, якогось… якусь… Коротше, представника місцевої фауни побачивши.

Щось середнє між кіношним птеродактилем та величезною лисою вороною, крутячи виродливою головою, з цікавістю роздивлялось Богдана. Чимось він тому середньому сподобався. Наче ото середнє вирішувало, а з якого це боку на свою незрозумілу здобич нападати краще. А нападати було чим: на ребрах кістлявих крил загрозливо настовбурчувались десятки значущих шипів, вкритих, як здавалося здалеку, якоюсь маслянистою рідиною. І щось з них крапало на широке листя “папороті”.

— Ух ти, який… який… шипокрил який! — почувся в гермошоломі захоплений голос Норильцєва. І Богдан зрозумів, що його фасеточні очі грають, окрім усього іншого, й роль телевізійних передавачів: завдяки їм екіпаж бачив усе довкілля разом з Кременчуком.

А самий термін “шипокрил” здався йому чомусь дуже знайомим. Але розмірковувати над тим, чим саме, наразі не доводилось. Бо, залопотавши крильми, шипаста істота раптом зірвалася з місця і на диво плавним, плануючим, польотом майнула понад самою головою Богдана. Той аж присів у дещо двозначній позі.

Було чутно, як десь далеко приснула Сонька. А “шипокрил”, за визначенням юнната Норильцєва, вже сідав ледь не на маківку їхнього літального апарату, де на нього вже чекало декілька його родичів.

— От я вас, гайвороння! — шикнув Кременчук, поводячи в їхній бік стволом автомата.

Він аж зопрів увесь. Втім, це, мабуть, давали взнаки зусилля, з якими він переборював подвійну силу тяжіння: не дивлячись на допомогу корсету скафандру, йому доводилось таки важкувато. Ще й звичка до невагомості додавалась. До легкого завжди швидко звикаєш. Закон природи. Добре, хоч повітря в гермошоломі було свіже й прохолодне: скафандр, здається, виробляв його усією своєю поверхнею. Певною мірою, аж ніяких балонів на ньому не було. Цікава конструкція. Особливо з погляду істот, які зі своєї іноповітряної інопланетності на кисневу Землю прилітають.

— Ігорю! — гукнув Кременчук. — Там не можна розібратись, яка температура за бортом?

— Вже розібрались, — замість нього відповіла Сонька. — Є тут якісь показники. Та ось як їх на земні виміри перевести?

— А ти носа на вулицю вистроми, — буркнув Кременчук, сунучи просто чагарями, сторожко зиркаючи на зграю шипокрилів та й обходячи впалий апарат по широкому периметру. Вигляд того йому все більше і більше не подобався.

— Сам вистроми! — ледь ображено озвалася Сонька. — Нічого з тобою не трапиться. Оскільки, якщо зіставити деякі пропорції із земними, то склад атмосфери доволі схожий… — Вона чомусь затнулась. — На наш схожий.

— Гир-р-р… гир-р-р… гир-р-р… — зареготали нагорі апарату шипокрили.

— А життя місцеве теж із нашим схоже? — іронічно кинув Кременчук, вдивляючись у річкову гладінь, що відкрилася за бортом понівеченого апарату.