Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

Була та гладінь на вигляд грузькою, тьмяною та болотяною. Не подобалась Кременчуку ця річкова гладінь.

Підійшовши впритул до річки, він кинув у неї невеличкий камінець, виловлений з в‘юнкої трави. Камінець якось пластилінове ляпнувся в муляву воду й безгучно зник у ній. Бо та враз хижо зімкнулась на місці падіння. Навіть хвилі колом не пішли. Немов ротом плямкнула.

Знаходитись поблизу води Богданові враз розхотілося. Бозна які в ній шипо… шипоплавники мешкають.

Він стиснув автомат і, ковзнувши поглядом по пожолобленій поверхні їхньої „летючої тарілки” (це він, до речі, вперше її усю з боку побачив), подивився вздовж берега.

І напружено скам‘янів. Щось недоречне побачилось йому на тому вигнутому березі.

— Ігоре! — покликав. — Сонько! А що це воно отам, на тому миску?… Чи мені здається, чи…

— Та, здається, що не здається, — пролунало в гермошоломі. Богдан навіть не зрозумів, хто відповів йому. — Ти ближче підійти не можеш? — Сонька таки.

Ще раз сторожко роззирнувшись по боках і взявши автомата напереваги, Богдан, ламаючи щось, схоже на звивистий очерет з кульбабками на верхівках, посунув берегом: загадкова інопланетна істота з „калашниковим” у руках.

Нагорі гиркали стривожені шипокрили, що разом знялися з маківки літального апарату. Шелестіли широким лискуче-зеленим листям невідомі рослини. Зрідка чавкала вода об берег, а в повітрі чулося тонесеньке дудіння, схоже на пищання розбурханих комарів.

За декілька хвилин стало зрозумілим, що Кременчук не помилився: розлогі, але якісь фікусоподібні рослини з безліччю висохлих коренів, розкиданих навкруги, не могли остаточно приховати штучності довгого й приземкуватого пагорбу, приліпленого до низького узбережжя. Пагорб висувався далеко в воду, а за ним ріка круто звертала праворуч, линучи до близького океану, якого земляни побачили під час своєї карколомної посадки.

Богдан сторожко завмер на тому місці, де фікусоподібні рослини розпочинали дертися просто вгору, і обережно розвів їхнє листя дулом автомату. З пройми, що з‘явилася, на світ білий шубовснуло безліч волохатих комах, а в її глибині вгадувалась жорстка поверхня, вкрита виродливими брунатними наростами. Кременчук тихенько постукав по ній. Та глухо відгукнулась на цей доторк. Метал. Майже наскрізь проїдений іржею, метал.

Випроставшись, Богдан більш уважно роздивися навкруги.

— Агов, Сонько, — спитав, — тобі це нічого не нагадує?

— Нагадує, — майже миттєво відгукнулась вона, — дуже нагадує. Закинутий причал воно мені нагадує. Або баржу.

Богдан аж закректав. Значить, він не помилився.

— Гир-р-р… — майнув понад самою головою якийсь навіжений шипокрил.

Згадав Богдан, до речі, звідки цю назву Норильцєв взяв. З „Неприборканої планети” Гаррісона. Ми, синку, теж фантастику читали.

— Гир-р-р… гир-р-р…

Великі фасеточні очі повернулися слідом за неоковирним птахом і… І завмерли, стократ відображуючи дещо біля стіни дерев, що впритул наблизились до іншого боку закинутого причалу. Саме — „дещо”. Бо іншого терміну для побаченого Богдан вигадати не міг. Бо навіть в згаданому фантастичному романі такого не описувалось.

На іншому краю зарослої споруди завмерла невеличка зелена копиця. Метр з гаком заввишки. Копиця, то й копиця. Богдан її давно побачив, але особливої уваги на неї не звертав. Аж раптом, коли стривожений шипокрил зненацька накинувся на неї, „копиця” заверещала дурним голосом і спробувала було стрибнути під захист близьких дерев, але була збита просто на фікусове листя ще двома летючими виродками, що звідкись підлетіли на допомогу першому.

„Копиця” вже не просто верещала, а казилась, крутячись по землі і викидаючи інколи зсередини самої себе дві худорляві кінцівки. То одну, то другу. Кінцівки, до речі, здалеку дуже нагадували звичайнісінькі людські руки і, мабуть, саме тому Кременчук раптом зірвався з місця, кидаючись до загадкової істоти.

— Киш ви, киш! — горлав він на бігу, ухопивши автомат за ствол і вимахуючи ним, неначе палицею. — Киш, нечисто сило!

„Нечиста сила” звертати на нього уваги не стала. „Нечиста сила”, навпаки, в кількості ще трьох одиниць, що взялися невідь звідки, накинулась на Богдана, не дивлячись на увесь люмінесцентний жах його одежини.

— Ах, ти, мерзото, мати твою!.. — вилаявся Кременчук, зовсім забувши про те, що його дуже добре чути й в апараті.

— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. — захвилювався апарат. — Тікайте, тікайте звідти! Ну їх до дідька, монстрів отих!..

— А-а-а-а-а-і-і-і-і, — верещала „копиця”.

Відмахуватися від шипокрилів, що розпочали не на жарт насідати на нього, ставало все важче й важче: давалася взнаки подвійна сила тяжіння цієї планети. Навкруги чулося різке чиркання та лопотіння кістлявих крил.

Врешті решт, Богдан не витримав. Опісля чергової відбитої атаки він перехопив автомат і з розвороту, віялом, всадив чергою по шипастих створіннях, фізично відчуваючи, як легшає магазин його зброї. Тільки твань якась вусебіч бризнула. Друга черга дістала шипокрилів, що кружеляли над впалою копицею.

Відразу стало неприродно тихо. Лиш метрів за п‘ять ледь-ледь стогнала дивна істота, схожа на невеличку, геть кошлату, мавпу. От тільки замість смуху в мавпи була розкуйовджена, деінде з переламаними стеблами, трава. Чи це наряд такий в неї?

Богдан сторожко зробив пару кроків убік живої мавпи-копиці. Та з очевидними зусиллями набула вертикального положення. Чи то встала вона, чи то сіла — не розбереш. А землянин, навпаки, трохи нагнувся, намагаючись роздивитись хоч якийсь натяк на обличчя серед жмуття переплутаного смуху-трави.

Обличчя він не роздивився, але крізь остогидле мерехтіння йому здалося, що з-під зламаних стеблин зблиснула два розгублених вологих ока.

— Капітане, капітане! Ти обережніше там, — почувся стурбований голос Соньки.

А Богдан вже робив ще два кроки вперед і повільно присідав навпочіпки. Фасеточні очі його скафандра опинились майже на рівні очей трав‘янистої істоти.

— Що ж ти, друже, один по лісу вештаєшся? Бач, в яку халепу ледь не втрапив. Було б тобі…

— Обережніше, капітане!.. Нкса.

— Богдане Івановичу, ви б і дійсно… Нкса.

Зненацька до Кременчука дійшло, що в стурбовані голоси Соньки та Ігоря вплетається чийсь третій голос. Він обережно випростався, не зводячи очей з істоти.

— Ігорю! Сонько! — кинув у