Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

на те, що Сонька з Ігорем знову вчасно зуміли дременути з сектору обстрілу, відразу впевнив його в тому, що до міжпланетних перемовин вони поки ще не достигли. Треба було таки поки що десь сховатись, привести до ладу чужинецький незнайомий апарат та власні неясні думки, а вже потім розмови з переслідувачами розмовляти. Бо ті — бач, які затяті! Знав таких Кременчук зі своєї міліцейської практики: спочатку гори трупів нагромадять, а вже потім думати розпочинають.

Апарат з земним екіпажем на борту, час від часу роблячи карколомні віражі на межі усіх фізичних законів, рвонув в бік зеленкуватої планети. Та уявлялась єдиним прихистком у всьому, приступному для огляду, просторі. І звідки ці кляті чорні трикутники беруться!?… Чи їм всесвіту для пересування не вистачає?

Думка про те, яким чином „чорні комбінезони” — вірніше, їхній скатоподібний апарат — знову опинились в одному з ними куточку космосу, увесь час муляла Кременчука. Відсторонивши до більш спокійних часів навіть неясну тривогу з приводу нестиковок, помічених ним на борту. А коли, згадавши ще й про ієрогліфи, Богдан насів було на самурайку Такаманохару, то та лише постукала своїм маленьким кулачком по власному лобу, а потім — по пульту-стільниці. Вийшло гучно. І дуже промовисто.

Апарат раптом кидануло вбік і Кременчука ледь не викинуло з крісла. Навіть, здалося, ремені безпеки затріщали. А Сонька, що як раз випливала з бокового проходу, хіба що стінку коридору собою не виламала.

— Ти що, пацане! — накинувся було Богдан на Ігоря, який в цей час керував апаратом, але осікся, втягнувши носом синтезованого повітря: те відчутно зачадило.

Зоребор же, не звертаючи жодної уваги на розлюченого мента, в тоненьку лінію стиснув свої, по-дитячому пухкі, губи, зосереджено уводячи апарат кудись ще далі вбік. В бік зеленкуватих хмар, що димилися над ядуче-зеленою планетою.

В проході сичала Сонька, розтираючи зашиблене плече.

— Все, капітане, — скривившись, гукнула вона звідти, — акумулятор отой чудний, електровудочний, остаточно скис. Або зупинятись треба, або сідати.

— Сідати чи падати? — пробурмотів у відповідь Богдан, спостерігаючи за тим, як на тлі смарагдового материка — на Австралію, до речі, чимось схожий! — чорний трикутник закладає крутий віраж, знову розвертаючись своїм широким передком, із вмонтованими в нього променевими гарматами, до їхнього багатостраждального апарату. Догнали таки, гаддя!

— Чого плентаєшся?!? — накинувся Богдан на Зоребора. — Газу давай, газу!!!

— Якого такого газу? — ледь не заплакав той. — Сказано ж вам: акумулятор сів.

В очах Богдана мерехтіли оті кляті вогники, які не залишали їх усіх від часу появи апарату в цій клятій зоряній системі. В тому, що вона жодним чином не схожа із Сонячною, Кременчук вже остаточно впевнився. А вогники… Начитаний Ігор казав, що ці вогники — наслідок бомбардування сітчатки очей швидкими частинками відкритого космосу. Це явище, мовляв, ще радянські космонавти описували. Втім, описували — не описували, але зараз воно дуже заважало.

Чорний трикутник вже майже завершав свій маневр.

— А нумо, дай-но я, синку, — плюхнулася, врешті решт, у своє крісло Сонька. — Якщо своїх сил не вистачає, треба тупою силою іншого скористатись. Принцип айкидо, юнго. В нашому випадку треба в піддавки грати із силою тяжіння цієї зеленої пані…

Кременчуку, що досі так і не спромігся на досконале керування апаратом — яке, до речі, було надзвичайно простим, для дурнів — залишалось лише напружено спостерігати за іграми молоді. Дограються!.. Ох, дограються!..

А апарат вже рвучко провалювався до самих зеленкуватих хмар — аж шлунок ледь з роззявленого роту не виплигнув! — і тим самим знову втікав від чергового блакитного променя. Та що це за кровожерливість така!..

Освітлення рубки згасло.

Богдан зрозумів, що вся залишкова потужність акумулятора переведена на двигуни апарату. В очах мерехтіло, аж пінилось. Тіло розпочинало пручатись зростаючому навантаженню.

— Ігорю! — почувся десь в глибині мерехтіння вигук Такаманохари. — Синку, а нумо пристебни мене до крісла. Бо в мене руки зайняті!

Примружившись, Богдан побачив, як Норильцєв важко видерся зі свого сідала і майже по-пластунськи доповз до Соньки та й завовтузився там, щось роблячи біля її попереку.

— Стоп! Сто-о-оп!!! — раптом запанікував Кременчук, зрозумівши, нарешті, що ситуація цілком виходить з-під його контролю. — Припиняємо!.. Припиняємо! Розіб’ємося, к бісовій матері!..

Сонька, скрививши скам‘яніле обличчя, начебто й не чула його, майже під прямим кутом вводячи апарат в атмосферу планети й ховаючи його від обстрілу в болотяному тумані чужинських хмар.

Кременчук хотів було рвонути ремені безпеки свого крісла, аби кинутись до дівчиська, але відчув, що для цього подвигу в нього вже не вистачить аж ніяких сил. Норильцєва, який так і не встиг повернутися до свого сідала, взагалі розмазало десь по долівці.

Туман за ілюмінатором налився червонястими відлисками. Було зрозуміло, що швидкість їхнього апарату була скаженою. Суперечила усім законам небесної механіки їхня швидкість. Бо відлиски зайшлися раптом блакитно-зеленим — наче в ацетиленового пальника — полум‘ям, яке з усіх, приступних для огляду, боків охопило апарат. “Як не розіб‘ємось, так згоримо к бісовій матері!” — майнуло в Кременчука перед тим, як їхній корабель випірнув з хмаровиння і понісся над прибоєм щільної зеленої піни.

“Ліс”, — зрозумів Кременчук. Або джунглі. Що, втім не являло жодної різниці. Десь на самому обрії виблискував величезний, увігнутий через оптичні ефекти, водний простір. Теж зеленого, як і все, що спостерігалось на цій планеті, кольору. В серпанку, що здіймався з цього самого простору, розчинялась широченна ріка, над поверхнею якої мчав апарат. Богданові чомусь згадалась ніч, під час якої чорний трикутник гасав над безмежно далеким Дніпром-Славутою. Он внизу і острів, чимось на Чоломай схожий. Апарат явно падав просто на нього.

— Соньк-ка!!! — захрипів Богдан: кричати він вже не міг. — Та зроби ж ти щось, бісова дівка!

Зненацька просто попереду апарату, з густої рослинності, що вкривала острів, вигулькнула якась труба. В останню мить апарат все ж таки встиг рискнути ліворуч, але, вочевидь, трохи зачепився за неочікувану перепону. Бо його труснуло й завертіло навколо вертикальної осі, а сам він боком, боком пішов навскіс річкового простору та й, ламаючи дерева і переорюючи