Олександр Степанович Дерманський - Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одарочка полізла до свого рюкзачка. На щастя, всі рюкзаки були на місці, жоден не загубився під час польоту на чаплі.
Жабка розклала на рушничку картоплю в мундирах, варені яйця, слоїк кабачкової ікри і глечик козячого молока.
— Їжте на здоров’я, — чемно припросила всіх Одарочка.
— А млинці чому не дістаєш? — спитав Онисько.
— Які млинці? Немає у мене млинців…
— Як це які? І я чую, що млинцями запахло, — гигикнув Джек. — Мене не обдуриш.
— Дійсно, Одарочко, млинцями пахне не на жарт, — сказав Кузя.
— Та що ви як накупилися!? Де ті млинці?.. Хоча… ваша правда — млинцями тут таки пахне добряче.
— Млинець!!! — раптом нажахано запищала Евридіка, показуючи пальцем у небо.
— Млинець!!! — закричав і Онисько, але чомусь радісно.
Над острівцем завис величезний млинець. Він мав декілька вікон-ілюмінаторів, але найдивовижнішим було те, що зверху на ньому росли три соняшники — два менших і один великий. Хоча ні, найдивовижнішим усе-таки було те, що млинець умів літати.
Джек, Одарочка, Евридіка й Кузя не знали, куди подітися від страху. Втекти через болото вони не могли. Онисько навпаки радісно махав хвостом у небо й гукав:
— Ми тут! Ми тут!
Млинець приземлився і з нього вийшли двоє прибульців з павичевими хвостами.
Один був фіолетовий, а другий — салатовий. Широко посміхаючись, вони попростували до «Грому».
— Не бійтеся, — на ходу заспокоїв друзів Онисько. — Це мої знайомі, ті, що надіслали листа в пляшці.
— Нічого собі знайомства в тебе… — отетеріло проказав Джек.
— Я все одно краще сховаюся, — сказав Кузя і причаївся за спиною Евридіки.
— Привіт, Ониську! — радісно привітався фіолетовий гість із млинця. — Ось ти де, ледве знайшли.
— Випадково, — додав салатовий. — Взагалі-то наші бортові прилади засікли сигнал SOS якогось об’єкта, що падав, от ми й прилетіли сюди…
— Це чапля тут упала, — пояснив Онисько. — Ти ба яка, ще й сигнали подає.
— А ви що тут робите? — поцікавилися прибульці.
— Та оце думаємо, як нам з болота вибратися.
— З радістю вам допоможемо, — сказав фіолетовий, — наш літальний млинець до ваших послуг.
— Я бачу, у вас новий зореліт, із соняшниками.
— Так, дев’ятого покоління, — гордо сказав салатовий. — А все завдяки тобі і твоєму соняшникові. Як виявилось, наші макуци багато в чому поступаються йому. Коли зійшли перші соняшники з твого насіння, ми помітили, що вони завжди повертають голови за сонцем. Наші вчені дослідили це явище і відкрили: земні макуци так вловлюють сонячну енергію. Зробивши чимало дослідів, учені винайшли новий літальний млинець на сонячних макуцах. Тепер на даху таких апаратів саджають два-три соняшники, і рослини ловлять сонячну енергію прямо у польоті. На ній і працює млинець дев’ятого покоління, навіть олією заправляти не обов’язково.
— Здорово, — сказав Онисько.
У цей час його друзі стояли й дивилися на прибульців і на їхній незвичайний зореліт широко відкритими очима. З цієї балачки вони ні про соняшники, ні про макуци нічогісінько второпати не могли.
— До речі, — щось пригадав фіолетовий, — ти отримав нашого листа?
— Отримав, — кивнув Онисько. — Ви коли залітали до мене, не бачили, як там мій соняшник?
— Зажди, — стомилася слухати незрозумілі речі Евридіка, — який соняшник? Ми ж його спиляли…
— Пам’ятаєш, як відпливати, я відлучався на хвильку? То я згадав, що маю декілька насінинок і бігав їх садити на місці старого соняшника.
— Зійшов твій соняшник, росте, — відповів прибулець.
— Ми його спеціальними добривами полили, — сказав салатовий, — коли повернешся додому — він вищий за повітку буде. А тепер пора летіти, бо в нас обмаль часу. Заходьте, будь ласка, на борт.
— На чаплі літав, сам по собі літав, — бурмотів Джек, — а на млинцях ще не літав… Ех, де наше не пропадало..
Усі з деяким острахом увійшли до зорельота. Але що їм було робити — не пропадати ж на острові з голоду. За мить літальний млинець перелетів через болото і висадив своїх пасажирів на трав’янисті луки.
— Де ж ти роздобувся на таких дивних знайомих? — спитав Кузя, коли зореліт розчинився в небі. — І що воно за макуци? Ми нічого не второпали.
— Ну, гаразд, — сказав Онисько. — Однаково вже вечір скоро — лаштуватимемо нічліг, розповім вам про знайомство з прибульцями.
Коли Онисько закінчив оповідати свою надзвичайну історію про подорож у далекий космос, у небі вже замерехтіли яскраві травневі зорі.
Розділ VII,у якому друзі стають мокрими як хлющі, ніхто не грає на тромбоні, Одарочка ліпить гірчичники і всі сподіваються на краще
Рано-вранці Онисько та компанія продовжили подорож до бабусі. Вони прямували луками у густій траві до лісу, що темною смугою виднівся вдалині і єднав землю з небокраєм.
Сонце ще не встигло піднятися високо і висушити росу, що рясно обсіла кожну травинку. Тож друзі, подолавши лише декілька метрів зеленого лучного килима, вже були мокрі як хлющі.
— Казав же, — роздратовано бурчав Джек, — давайте трохи зачекаємо. Ні, їм на місці не сидиться… Я не здивуюсь, як ми завтра всі повмираємо від нежитю.
— Ти, Джеку, полюбляєш перебільшувати, — дошкулив жукові Онисько. — Від роси ще ніхто не помирав. Ну, намокли трохи, то й що? Зараз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська», після закриття браузера.