Олександр Степанович Дерманський - Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська

вже здогадалися, червоних комишів не буває. Евридіка пришвартувала «Грім» до ноги чаплі. Та спокійно дрімала собі на мілководді, стоячи на одній нозі, як це зазвичай роблять усі чаплі.

Коли ж Джек почав дряпатися по її нозі, а потім ще й став мацати пір’я на її животі — чаплі зробилося лоскотно. От вона й шугонула в небо. Відчувши, що до неї щось причепилося та ще й хтось там, унизу, галасує, чапля сама не на жарт перелякалась. Тому летіла все вище й вище, вирячивши від натуги нажахані очі й щосили працюючи крильми.

На перехнябленій палубі «Грому» його команді теж було не солодко. Перелякані члени екіпажу трималися з останніх сил, щоб не попадати із запаморочливої висоти.

— Зробіть щось, бо мене зараз знудить! — у відчаї гукав Кузя. — Я ж терпіти не можу висоти! Я ж навіть на атракціоні «Чортове колесо» через це завжди відмовлявся кататися!

У Ониська сяйнула рятівна думка.

— Боцмане Джеку! — загукав вуж. — Ти мене чуєш?!

— Чую! — відповів Джек. — От тобі й червоний комиш… От тобі й котик на згадку…

— Слухай мою команду! Спробуй дістатися до голови чаплі й затулити їй очі!

— От тобі й котик на згадку… — бурмотів боцман. — Навіщо?!

— Щоб вона не бачила, куди летіти!

— А навіщо?!.. От тобі й червоний комиш…

— Може, тоді вона сяде на землю! — пояснив Онисько.

— От тобі й котик на згадку… Спробую! — крикнув Джек і подерся вище.

Коли жук виліз на спину птахи, його ледь не здуло вітром, що несамовито свистів Джекові в обличчя. Чіпко хапаючись за пір’я, боцман поліз далі.

Найважче було дряпатися по чаплиній шиї — довгій та ще й вигнутій чудернацьким зиґзаґом. Щосекунди Джек міг зірватися додолу. А падати ой як не хотілося!

Нарешті жук опинився на голові пташки. Він стягнув із себе свого ковбойського капелюха і накрив ним чаплині очі.

Відколи бідолашна вилупилася з яйця, вона ще не відчувала такого жаху. Мало того, що до її ноги щось причепилося і весь час репетувало різними голосами, то те щось ще й видряпалося їй на голову і осліпило.

Не бачачи, куди летіти, птаха закрутилася в повітрі й почала пікірувати донизу, як підбитий літак. Цієї миті Джек не втримався і злетів з чаплі додолу.

«От і все, — з сумом подумав він, — я загину, як герой…» Аж тут Джек згадав, що він жук. А жуки, як відомо, літають. З полегкістю зітхнувши, боцман розправив крильця і поспішив за чаплею, яка стрімко наближалася до землі.

Не бачити б Ониськовій бабусі ні онука, ні його друзів живими, якби чапля разом з плотом і його командою не впала в невеличке болітце. Не літати б більше чаплі й не полювати на річці жабок, якби не встрягла вона головою в густе латаття, яке щедро розрослося на калабані. «Плюсь!» — полетіли врізнобіч бризки води й багна.

— От т-тобі й че-червоний комиш… — пробелькотів Джек, приземлюючись біля чаплі, яка зазнала катастрофи.

Він підбіг до птахи й тремтячими лапками відв’язав від її ноги канат.

На щастя, всі були хоч і перелякані, зате живі. Навіть чапля. Вона висмикнула голову з багна, ошелешено подивилася на своїх непроханих пасажирів, щось невиразно крякнула і чкурнула світ за очі, кривуляючи по всьому небу.

— Боцман Джек ваше завдання виконав, капітане, — відрапортував жук.

— Дуже добре, — відповів Онисько. — А тепер — усім спати. Годі на сьогодні пригод.

Велике помаранчеве сонце кинуло свої останні, вже стомлені промінці на вечірнє небо, забарвивши його в колір стиглого апельсина, і закотилося за край землі.

Розділ VI,
у якому всі напружено думають, на острові пахне млинцями і мандрівники врешті долають болото

Після карколомного польоту та не зовсім м’якої посадки Ониськові та компанії знадобилося чимало часу, щоб хоч трохи оговтатися.

Роззирнувшись, друзі зрозуміли, що чапля зробила їм послугу: занесла на луку. Та радіти не було чого: команда і корабель опинилися на невеличкому круглому острівці, оточеному грузьким болотом. Як вибратися на твердий ґрунт, друзі й гадки не мали.

— Що ж тепер робити? — спитала Одарочка.

— Або будемо перебиратися через болото, або… або залишимося жити на цьому острові, — сказав Джек.

— Мабуть, нас чекає другий варіант — доведеться жити на острові, — сумно сказала Евридіка.

— Мене бабуся чекає, я не хочу тут жити. Маємо щось придумати, — кинув Онисько.

— Іти через болото — небезпечно, — сказав Кузя, — може засмоктати трясовина.

— Все одно треба щось придумати, — вперто стояв на своєму Онисько. — Давайте думати.

Усі посідали на пліт і почали напружено думати. Хвилину думали, дві… півгодини… Кузя не втримався і почав грати на скрипці.

— Не грай, будь ласка, — попросила його Евридіка, — ти мені думати заважаєш.

— А мені навпаки так думається краще, — опирався хробачок.

Після недовгої суперечки всі зійшлися на тому, що Кузя зовсім грати не перестане, а просто робитиме це трохи тихіше.

Минула година.

— Ніколи не думав, що думати — так виснажливо, — порушив мовчанку Джек. — Від цього думання вже аж їсти захотілося. Одарочко, які там у тебе припаси?

— Справді, давайте пообідаємо, — підтримав жука Онисько, — натщесерце нічого путнього не придумаєш.