Олег Євгенович Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

— І ваш викладач звинуватив сестру Аверлін у плаґіаті?

— Ні, він нікого не звинувачував. Професор аб Аласдайр, тепер уже маґістр, ректор Університету, лише висловив свою думку, що цей закон має називатися просто законом Огріґа аб Лугайда. А відьми ліплять до нього ще й ім’я вашої найстаршої.

— Проте сама Аверлін тут ні до чого. Як я вам говорила… — Ріана урвалася, бо знову спрацювали поштові чари. Цього разу вона не стала їх іґнорувати, а сягнула рукою до своєї сумочки й видобула звідти стосик складених учетверо й перетягнених червоною стрічкою аркушів. — Перепрошую, професоре. Може, це щось важливе.

Знявши стрічку, Ріана розгорнула верхній аркуш і швидко пробігла його очима. Її обличчя враз спохмурніло — проте не можна було сказати, що вона аж надто засмучена.

— Король Енгас помер. Шкода, гарний був чоловік, хоч і не любив нас… А тепер королем стане Бренан.

Темна енерґія була огидна, мерзенна. Сама лише її присутність викликала в Ейрін нудоту, і вона просто не могла збагнути, як чорні витримують постійне спілкування з нею. Тож і не дивно, що всі вони геть божевільні. Хіба якась нормальна людина погодиться мати справу з такою бридотою?..

Втім, Ейрін усвідомлювала, що її гостре, пронизливе почуття глибокої відрази було викликане передовсім Відьомською Іскрою, яка, хоч і належала земному світові, мала неземну природу й походила чи то з Ґвифіну, чи то навіть із самого Кейґанту — щодо цього думки в Сестринстві розходились, оскільки жоден із тих диннеші, що в давнину спілкувалися з відьмами, так і не дав чіткої й однозначної відповіді на це питання. Та хоч там як, а темна енерґія була для Іскри споконвічно ворожою силою, між ними пролягала неподоланна прірва космічного масштабу, їх розділяв непримиренний антаґонізм Світла й Темряви, Добра та Зла.

І огида, породжена цим антаґонізмом, стала для Ейрін найсерйознішим випробуванням. Самі атаки чорного вона відбивала без особливих зусиль; куди важче їй було стримувати себе, не дозволити своїй силі вирватися з-під контролю і завдати по супротивникові могутнього удару, перетворивши його на жменю попелу. А наразі вона мусила лише захищатися…

— Ну все, годі! — гукнула Кейліон вер Маллайг; проте зверталась не до Ейрін, а до чаклуна, що атакував її. — Зупинися!

Впокорений чорний миттю перестав насилати потоки темної енерґії і завмер, чекаючи на нові розпорядження.

— Непогано, — мовила найстарша з ледь відчутними схвальними нотками в голосі; тепер її слова призначалися для Ейрін. — Досить непогано, як на перший раз.

Будь-якій іншій учениці вона б напевно сказала „добре“ чи навіть „чудово“, але за тиждень, що минув від початку систематичних занять, так оцінювати Ейрінині успіхи наважувалась лише Івін вер Шінед. Інші наставниці були обережніші в своїх висловах, оскільки побоювалися, що від їхніх похвал вона почне задаватися.

Сама ж Ейрін вважала їхні страхи безпідставними. Була переконана, що має стійкий імунітет до марнославства, пихи та зарозумілості, який виробився ще в Леннірі, при дідовім, а потім батьковім дворі, де її змалечку оточував натовп придворних підлабузників. За найменшої нагоди вони наввипередки розхвалювали її таланти, захоплювались усім, що вона робила, проте Ейрін досить рано збагнула справжню ціну їхнім лестощам і, на відміну від Фіннели, ніколи не задирала носа, не вважала себе винятковою лише через те, що народилася принцесою. Тому в своїй теперішній ситуації вона не бачила особливих підстав для гордощів, бо ні сила, що зростала день у день, навіть не думаючи зупинятися, ні практичні знання з маґії, яких цілком вистачало, щоб просто зараз здобути звання повноправної сестри, не були її особистою заслугою. Силу давала їй Первісна Іскра, а вміння належали Ґвен, яка старанно відточувала їх за роки учнівства. З усіх своїх досягнень у царині маґії Ейрін по-справжньому пишалась лише кількома плетивами, що навчилася створювати сама, без своєї „книги заклять“. Це були або застарілі чари, яким на зміну прийшли новіші, досконаліші та ефективніші, або дуже спеціалізовані (хоч, загалом, прості), з украй обмеженою сферою вжитку, тому ні ті, ні інші Ґвен не вивчала. А Ейрін опанувала їх по дорозі до Тір Мінегану, під пильним наглядом Івін, яка хотіла перевірити її здібності до самостійного навчання. Результат був вельми пристойний, надто ж з огляду на те, як мало Ейрін тямила в теоретичних питаннях.

Сестра Кейліон відпустила впокореного чорного, і той, низько вклонившись, рушив до літньої чаклунки, що стояла на узбіччі тренувального майданчика й увесь цей час зацікавлено спостерігала за діями Ейрін. Вона повела свого підопічного до двоповерхового будинку, де мешкало ще семеро чаклунів, колишніх слуг Ан Нувіну, в різний час упокорених відьмами. Їхній дім було оточено високим кам’яним муром, над яким простягався прозорий для світла та повітря купол, сплетений з потужних захисних чарів. А на додачу, в дворі й по зовнішньому периметру цієї невеличкої садиби-в’язниці цілодобово чергували ґвардійці.

Такі посилені заходи безпеки було спрямовано зовсім не проти бранців, що після впокорення не становили жодної загрози й відзначалися надзвичайною слухняністю. І високий мур, і ґвардійські пости, і захисні плетива були покликані завадити проникненню на цю територію малих відьом, яким аж руки свербіли помірятися силами з чорними. Ну, а ті не могли їм у цьому відмовити, оскільки чари покори змушували їх виконувати будь-які відьомські накази. Шайна розповідала Ейрін, що в одинадцятирічному віці їй таки вдалося перехитрити ґвардійців, забратися на мур і, відшукавши шпарину в захисному куполі, потрапити до садиби. Там вона зійшлася в двобої з одним чорним і мало не вбила його, бо від першого ж контакту з темною енерґією втратила над собою контроль.

— Сестро, — запитала Ейрін. — А чорні почувають огиду до наших чарів?

— Упокорені запевняють, що ні, — відповіла Кейліон. — Та це не показник, бо їхнє сприйняття інакше, ніж у невпокорених, більшість із яких твердять, що для них немає на світі нічого бридкішого та відразливішого за відьомську маґію.

— Проте „більшість“