Олексій Миколайович Толстой - Гіперболоїд інженера Гаріна

— У чому?

— Гадаючи, що ви негідник більшого масштабу, — Гарін проказав це роздільно, по складах, дивлячись на Роллінга весело й зухвало.

Той лише випустив синій димок і обережно помахав сигарою біля носа.

— Безглуздо ділити з інженером Гаріним бариші, коли я можу взяти всі сто процентів, — сказав він. — Отже, щоб кінчити, я пропоную сто тисяч франків і ні сантима більше.

— Далебі, містере Роллінг, ви якось весь час збиваєтеся. Ви ж нічим не ризикуєте. Ваші агенти Семенов і Тиклінський вистежили, де живе Гарін. Повідомте поліцію, і його арештують як більшовицького шпигуна. Апарат і креслення вкрадуть ті самі Тиклінський і Семенов. Все це коштуватиме вам не більше п’яти тисяч. А Гаріна, щоб він не пробував у майбутньому відновити креслення, — завжди можна вирядити етапом у Росію через Польщу, де його прикінчать на кордоні. Просто і дешево. Навіщо ж сто тисяч франків?

Роллінг підвівся, скосив оком на Гаріна і почав ходити, потопаючи лакованими черевиками в сріблястому килимі. Раптом він вийняв руку з кишені і ляснув пальцями.

— Дешева гра, — сказав він, — ви брешете. Я продумав наперед на п’ять ходів усі можливі комбінації. Небезпеки жодної. Ви просто дешевий шарлатан. Гра Гаріна — мат. Він це знає і надіслав вас торгуватись. Я не дам і двох луїдорів за його патент. Гаріна вистежили, і він попався. (Роллінг жваво глянув на годинника, спритно сунув його у жилетну кишеню). Забирайтеся геть!

Саме тоді Гарін теж підвівся і стояв край столу, похнюпивши голову. Коли Роллінг послав його геть, він провів рукою по волоссю і проказав ослаблим голосом, ніби людина, яка несподівано попала в пастку:

— Гаразд, містере Роллінг, я згоден на всі ваші умови. Ви кажете про сто тисяч…

— Ані сантима! — крикнув Роллінг. — Забирайтеся геть, або вас виженуть!

Гарін запустив пальці за комір, очі його почали заплющуватися. Він похитнувся. Роллінг заревів:

— Без фокусів! Геть!

Гарін захрипів і впав боком на стіл. Права рука його ткнулась у списані аркуші паперу і судорожно стиснула їх. Роллінг підскочив до електричного дзвінка. Миттю з’явився секретар.

— Викиньте цього суб’єкта…

Секретар присів, як барс, гарні вусики наїжилися, під тонким піджаком налилися сталеві м’язи… Але Гарін уже відходив од столу — боком, боком, кланяючись Роллінгу. Збігши мармуровими сходами на бульвар Мальзерб, скочив у найману машину з піднятим верхом, вигукнув адресу, підняв обоє віконець, спустив зелені штори і коротко, різко розсміявся.

З кишені піджака він вийняв зібганий папірець і обережно розгладив його на колінах. На хрусткому аркуші (вирваному з великого блокнота) великими літерами Роллінг накидав ділові замітки на сьогодні. Певно, тієї хвилини, коли до кабінету зайшов Гарін, рука настороженого Роллінга почала писати механічно, виказуючи потаємні думки: «Вулиця Гобеленів, шістдесят три, інженер Гарін». (Це була нова адреса Віктора Ленуара, яку щойно повідомив по телефону Семенов). Потім: «П’ять тисяч франків — Семенову…»

— Пощастило! Чорт! От пощастило! — шепотів Гарін, обережно розгладжуючи аркушики на колінах.

За десять хвилин Гарін вискочив з автомобіля на бульварі Сен-Мішель. Дзеркальні вікна в кафе «Пантеон» було піднято. Углибині за столиком сидів Віктор Ленуар. Побачивши Гаріна, підняв руку і ляснув пальцями.

Гарін квапливо сів за його столик — спиною до світла. Здавалося, він сів проти дзеркала: у Віктора Ленуара була така сама довгаста борідка, м’який капелюх, краватка метеликом, піджак у смужку.

— Поздоров — пощастило! Наздвичайно! — сказав Гарін, сміючись очима. — Роллінг вдасться до всього. Попередні витрати несе одноосібно. Коли почнеться експлуатація, п’ятдесят відсотків валу — йому, п’ятдесят — нам.

— Ти підписав контракт?

— Підписуємо за два-три дні. Демонстрування апарата доведеться відкласти. Роллінг поставив умову — підписати лише після того, як на власні очі побачить роботу апарата.

— Ставиш пляшку шампанського?

— Дві, три, дюжину.

— А все-таки шкода, що ця акула проковтне половину наших прибутків, — сказав Ленуар, підкликаючи лакея: — Пляшку Ірруа, найсухішого…

— Без капіталу все одно ми не розгорнемо справи. От, Вікторе, якби вдалася мені камчатська справа, — десять Роллінгів послали б до біса.

— Яка камчатська справа?

Лакей приніс вино й келихи, Гарін закурив сигару, відкинувся на солом’яному стільці і, погойдуючись, мружачись, почав розповідати:

— Ти пригадуєш Манцева Миколу Христофоровича, геолога? П’ятнадцятого року він розшукав мене у Петрограді. Він тоді тільки-но повернувся з Далекого Сходу, злякавшись мобілізації, і попросив моєї допомоги, щоб не попасти на фронт.

— Манцев служив в англійській золотій компанії?

— Здійснював розвідки на Лені, на Алдані, потім у Колимі. Розказував чудеса. Вони знаходили просто під ногами самородки по п’ятнадцять кілограмів… Саме тоді в мене народилась ідея, генеральна ідея мого життя… Це дуже зухвало, навіть безумно, але я вірю в це. А коли вірю — сам сатана мене не зупинить. Чи бачиш, мій дорогий, єдина річ на світі, яку я бажаю всіма печінками, — це влада… Не яка-небудь королівська, імператорська, — дрібно, банально, нудно. Ні, влада абсолютна… Колись докладно розкажу тобі про мої плани. Щоб володарювати, треба золото. Щоб володарювати, як хочу я, треба золота більше, ніж у всіх індустріальних, біржевих та інших королів разом узятих…

— Справді, у тебе плани сміливі, — весело засміявшись, сказав Ленуар.

— Та я на правильному шляху. Весь світ буде у мене — ось! — Гарін стиснув у кулак маленьку руку. — Віхи на моєму шляху — це геніальний Манцев Микола Христофорович, далі Роллінг, точніше — його мільярди, і, по-третє, — мій гіперболоїд…

— То що ж Манцев?

— Тоді ж, п’ятнадцятого року, я мобілізував усі свої грошенята, більше нахабством, ніж підкупом, звільнив Манцева од військової повинності і вирядив його з невеликою експедицією на Камчатку, у чортячу глухомань… До сімнадцятого року він мені ще писав: праця його була важка, страшенна, умови собачі… З вісімнадцятого року — сам розумієш — слід його загубився… Від його пошуків залежить усе…

— Що