Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

мій, не довго тобі відпочивати. Ходять чутки, що лицарі Калатрави хочуть помститися за загибель свого бойового побратима. Тому вирішено відправити тебе, брате Конрад, у безпечне місце. Ти поїдеш до Тулузи. Там саме збирається весь цвіт лицарства, щоб іти у новий хрестовий похід.

— Мене відправляють до Святої Землі?

— Так. Але спочатку ти поїдеш до Константинополя, де зустрінешся з абатом монастиря Св. Бенедикта Алоїзіо. Йому ти передаси ось цей лист, — дон Меркадо дістав із-за пазухи невеликий сувій і протягнув його лицарю. — Абат наш вірний прихильник, він і утаємничить тебе у справу.

— Я негайно ж накажу осідлати Іггдразіля і рушу до Тулузи!

— Не гарячкуйте, брате мій! — дон Меркадо доторкнувся до хворої руки Конрада, і лицар скривився від болю. — Зараз тобі сідати на коня не можна. Та я привів із собою кілька інохідців[24] і зараз брати прилаштовують ноші. А твій кінь хай поки трохи відпочине. — Меркадо знову посміхнувся. Граф Гуннар зрозумів, що магістр глузує з нього. На давній германській мові «Іггдразіль» означало «кінь Ігга». А Ігг — «Страшний» — це ім'я-прізвись-ко Одіна. «Чортів Меркадо! — розізлився Конрад. — Звідки він знає?» Новоспеченого комтура могли звинуватити у гордині — аякже! вважає себе за найстрашнішого; а то і поганстві — поклонінні язичеським богам. За таке можуть і голову зняти! Своїм жартом магістр водночас підкреслив і прихильність до нього, і ту прірву, що розділяла молодого комтура і визначного магістра.

Під ранок невелика процесія братів-тамплієрів разом із Конрадом покинула містечко Дель-Перейро і рушила на північ.

Розділ 8
СТОЛИЦЯ СВІТУ
Див кличе з верху дерева — велить прислухатись землі незнаємій. Слово…

Царгород, і так велелюдний, із приходом воїнів Христових перетворився на суцільне людське пекло. Усюди гомін, лайка, іржання коней, скрип возів…

Хрестоносці добиралися до Царгорода трьома шляхами.

Річард Левине Серце на чолі своїх вірних пуатуйців, анжуйців, нормандців, англійців, шотландців та валлійців морем із Марселя одразу ж рушив до Єрусалима, побешкетувавши дорогою на Сицилії, оминувши Крит та захопивши Кіпр.

Франки, бургундці, фризи та фламандці, очолювані королем Філіпом, через Бургундію та Північну Італію мандрували спочатку до Генуї, потім на Сицилію, а вже звідти, на кілька днів випередивши англійського короля, — морем прямо до Аккри.

Третій лицарський потік (переважно германці, ведені Фрідріхом Барбароссою), дзюркочучи з лісових хащ Буйону, через Регенсбург та Відень, гірською річкою уривався до Угорських земель, щоб уже звідти розлитися повінню по Візантії. Саме з цим потоком ішли й руські воїни, очолювані воєводою князя Ярослава Осьмомисла, боярином Мирославом Ступою.

Ісакій Ангел, що не так давно сам став василевсом унаслідок заколоту, почувався не дуже впевнено навіть у столиці, намагався якомога скоріше здихатись непроханих гостей і безперешкодно надавав їм кораблі для переправи в Азію та Левант[25]. Та брати во Христі не дуже поспішали скористатися цією люб'язністю. Підхоплені течією загального піднесення, визволителі у Царгороді поводилися вільно, наче це була не столиця християнського світу, а сарацинська фортеця. Жадібним оком накидали на віковічні багатства міста, вродливих жінок та християнські святині. Порядок у Царгороді підтримувався вельми умовно, і з заходом сонця його безроздільними господарями ставали свавільні юрби гостей. Патриціат ремствував, що в Римі часів Аларіха було краще: там, принаймні, не вбивали вже пограбованих.

Одного буденного ранку Данько прокинувся від того, що хтось тряс його за плече. Розплющив очі — боярин Левко.

— Уставай, Данько, треба йти до церкви. Сьогодні свято великомученика Леонтія.

«Що, знову? — ледь не вихопилося у хлопця. Відколи вони прибули до Царгорода, Левко щодня відвідував святі місця та відзначав церковні свята. — Знову вшановувати якогось святого ледаря. А військові вправи?.. І коли це все закінчиться?» Та вголос промовив:

— Слухаюсь, боярине, — і покірно схилив голову. За спиною Левка Вишатича радісно шкірив зуби Лизогуб. Певно, він залишався господарювати на постоялому дворі.

— Боярине Левку, дозвольте мені не йти сьогодні до церкви, — несподівано навіть для себе набрався нахабства Данько. Боярський син здивовано підвів брови.

— Данько, ти зовсім недавно став християнином і мусиш ревно спокутувати своє поганське минуле, — у голосі Левка забриніла криця. — Чи не так?

— Так, боярине. Але я ніколи не був далі Вишатинців… Опинившись у столиці світу, хочеться ближче її роздивитися, щоб потім було що розповісти дітям.

— Ну добре, — після хвилини вагань несподівано згодився Левко. — Залишайся на господарстві. Доглянеш коней, приготуєш їжу, а вже потім можеш оглянути місто, серце істинної віри. Та затям собі, що справжнє царство — на небі. А це… — боярин презирливо махнув рукою, — мирська суєта… Ввечері прочитаєш десять разів «Отче наш». Лизогубе, пішли.

Лизогуб перестав посміхатися і хотів щось заперечити молодому Вишатичу, але той вже прямував до дверей. Служці не залишалося нічого іншого, як прослідувати за господарем, показавши Данькові на прощання кулака.

Данько швидко виконав всю загадану роботу і рушив на оглядини Царгорода. Не встиг відійти на десять кроків від заїзду, як його зупинив чийсь голос:

— Чи далеко зібрався, друже?

Парубок оглянувся і побачив міцної статури мужа середніх літ; з одягу було видно, що він один із ватагів