Анатолій Дніпров - Рівняння Максвелла

Крафтштудт у супроводі інженера Пфаффа, Больца й лікаря. Побачивши мене; вони почали усміхатись. Больц зробив знак, щоб я підійшов.

Пфафф і Крафтштудт зупинились перед вікном у зал, де працювали обчислювачі, і я не бачив, що діялося всередині.

— Ви зробили розсудливо, — пошепки сказав Больц, — пан Крафтштудт приймає вашу пропозицію. Ви не пожалкуєте…

— Послухайте, що це таке? — раптом спитав Крафтштудт, повернувшись до своїх супутників.

Інженер Пфафф зіщулився і якось дивно глянув крізь вікно. Моє серце закалатало дужче.

— Вони не працюють! Вони б'ють байдики, — люто прошепотів Пфафф.

Я протиснувся до вікна і заглянув усередину. Те, що я побачив, перевершило всі мої сподівання. Люди, які раніше так покірно сиділи, згорбившись за письмовими столами, випростались, озирались навколо і перемовлялись між собою гучними, твердими голосами.

— Мабуть, хлопці, це знущання пора кінчати! Ви розумієте, що вони над нами роблять? — збуджено говорив Дейніс.

— Авжеж! Ці упирі весь час повчають нас, що ми знайшли щастя, попавши під владу їхнього імпульсного генератора. Їх би посадити під цей генератор!

— Що там робиться? — грізно вигукнув Крафтштудт.

— Не маю уявлення, — промимрив Пфафф, вирячивши безбарвні очі на людей у залі.

— Та обчислювачі поводяться зараз як нормальні люди! Дивіться, вони чимось схвильовані, розгнівані. Чому вони не займаються обчисленнями?

Крафтштудт почервонів:

— Ми не виконаємо в строк мінімум п'ять воєнних замовлень, — процідив він крізь зуби. — Негайно примусьте їх працювати.

Больц клацнув ключем, і вся компанія ввійшла в зал.

— Встаньте, прийшов ваш учитель і рятівник, — голосно сказав Больц.

Після цієї фрази в залі запанувала гнітюча мовчанка. Дві дюжини очей, повних гніву й ненависті, дивились на нас. Потрібна була тільки іскорка, щоб стався вибух. В душі у мене все тріумфувало. Ось де таївся крах фірми Крафтштудта! Я виступив наперед і голосно, на весь зал сказав:

— Чого ж ви чекаєте? Настав час вашого визволення. Ваша доля у ваших руках. Знищіть цю підлу зграю, що готувала для вас як останнє пристановище «Притулок мудрих»!

Обчислювачі прожогом зірвались з своїх місць і кинулись на Крафтштудта і його поплічників, що остовпіло стояли біля дверей. Вони звалили додолу Больца й лікаря і почали їх душити. Бунтівники загнали в куток Крафтштудта і гамселили його кулаками й ногами. Дейніс усівся верхи на інженера Пфаффа і, тримаючи його лису голову за вуха, щосили товк нею об підлогу. Хтось зривав із стелі алюмінієві парасольки, інші били шибки у вікнах. Миттю зірвали з стіни репродуктор, з гуркотом перевернули письмові столи. Підлога була всіяна пошматованим папером з математичними обчисленнями.

Розпалені гнівом люди ламали, громили ненависну, ворожу їм лабораторію.

Всі вони давно вийшли з-під впливу імпульсного генератора, але їхня благородна ненависть продовжувала вирувати і після того, як Крафтштудта, Больца, Пфаффа й лікаря з закривавленими фізіономіями було викинуто в коридор. Їх потягли до виходу з будинку.

Я йшов попереду колони збуджених людей, які волокли за собою мерзенних злочинців. Вигукуючи прокльони на адресу тих, хто перетворив їх у рабів, колишні обчислювачі пройшли через глухий зал, де я вперше здавав свої математичні задачі, потім з гамором протиснулись крізь вузенькі простінки підземного лабіринту й, нарешті, вирвались надвір.

Гаряче літнє сонце засліпило нас. Ми завмерли, вражені. І не тільки від сонця. Біля дверей, що вели в апартаменти Крафтштудта, зібрався величезний натовп жителів нашого містечка. Вони щось голосно кричали. Коли ми з'явились, запанувала хвилинна мовчанка. У нас втупилися сотні здивованих очей. Потім я почув, як хтось голосно вигукнув:

— Та це ж професор Раух! Він справді живий!

Дейніс та його товариші виштовхнули наперед побитих верховодів обчислювального центру Крафтштудта. Один по одному перед присутніми стали Крафтштудт, Больц, Пфафф і лікар. Вони витирали закривавлені фізіономії й лякливо поглядали то на нас, то на грізний натовп людей довкола.

Раптом з юрби наперед вийшла худенька, тоненька дівчина — та сама боязка посильна, на ім'я Ельза Брінтер.

— Ось він, — сказала вона, показавши пальцем на Крафтштудта. — І він, — додала вона, кивнувши на Пфаффа. — Це вони все придумали…

В натовпі почулись нарікання. Залунали грізні вигуки. За дівчиною рушили чоловіки. Ще секунда, і вони б роздерли бандитів на шматки. Тоді я підняв руку і сказав:

— Дорогі громадяни, нам не личить чинити розправу. Ми принесемо людству більше користі, якщо розкажемо про лиходійство цих злочинців усьому світові. Їх треба судити суворим судом, і всі ми будемо свідками обвинувачення. Тут, за цими стінами, кати, озброєні найновітнішими досягненнями сучасної науки й техніки, творили страхітливі злодіяння, вони хотіли перетворити людей на рабів і з допомогою машин експлуатувати їх до повного знищення.

— Судити злочинців! — кричали навколо. — До суду їх!

Схвильований натовп тісним кільцем оточив Крафтштудта та його помічників і попрямував до міста. Поряд зі мною йшла Ельза Брінтер. Вона міцно трималася за мою руку й шепотіла:

— Після цієї зустрічі в коридорі й розмови з вами я дуже боялась. Потім цілу ніч думала. Я згадувала вас, і ваших товаришів, і себе, і цю страшну машину. Особливо машину. І раптом ні з того ні з сього мені стало смішно. Ви дивуєтесь? Саме смішно! Коли я була маленькою, то дуже боялась автомобілів. А тепер ні… «Чому ж мушу боятися якихось електричних ламп і мотків дроту? — думала я. — Я ж людина! А цю машину винайшли люди, огидні й жорстокі». Я не