Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Богу дякувати, мене пронесло. Я пам'ятаю перед від'їздом зустріч із головним перекладачем всієї нашої перекладацької групи капітаном Щербаковим. Він був по імені й по батькові повний мій тезка і повчав мене перед відправкою.

– Вам армія протипоказана, ви повинні це зрозуміти!

Я відповів йому, що я це зрозумів всіма своїми порами і на військову службу ніколи не піду, бо тут людини нема. Є лише форма, без змісту!

Розмова була недовга, але тяжка!

– Вам це ще відзоветься! – загрозив він мені перед від'їздом.

– Якось проживу і з цією відозвою! – сказав я з дурною пацанячою затятістю.

З тим я і поїхав із Сурабаї.

Я зненавидів армію, і слава Богу, бо все могло би статися, і могло бути дуже сумно через дурний юнацький романтизм. І хоч прислали на мене в університет з військового міністерства погану характеристику, по закінченню університету мене хотіли забрати на два роки військовим перекладачем, і я, пам'ятаючи Індонезію, опирався руками і ногами і втік, вступаючи в аспірантуру, до Києва.

Час у тропіках густий і горизонтальний, як океан або як рисові плантації, ти його не помічаєш, перестаєш помічати доволі швидко, бо всі дні схожі один на один, все однаково, і сьогодні і вчора – однаково. Час тут ніби зупинився і не міняється, як годинник, який зупинився одного разу і далі завжди показує одну й ту саму годину.

Як у Беккета в «очікуванні Годо» один питає іншого – котра година. А той відповідає – така, як завжди. Може, тому індонезійці й виглядають усі так молодо. Нічого довкола не міняється за винятком сезону дощів. Ніхто не рахує днів чи років споконвіку. Видно, коли людина постаріла або коли малий виріс. І все решта все однаково. Вони й до сексу ставляться природно-наївно. Хочеться – отже, можна. Це природа. Треба, щоправда, гроші заробляти на життя. Тому важко працюють днями, а ніч – вабить до сексуальних утіх, однієї з небагатьох, які людині дала природа доволі щедро.

У деяких релігійних індонезійських обрядах чоловіки танцюють верхи на коні-палиці, яка символізує чоловічий статевий орган. Це до певної міри і піднесення чоловічності, і її, так би мовити, упокорення. І в обряді обрізання-ініціації, який означає поза всім перехід від дитинства до юнацтва, обов'язково присутній символ-палиця, яка уособлює чоловічий орган як символ піднесення чоловічості, ствердження нового життя юнака і водночас нагадує про потребу його упокорення. Приборканий чоловіком кінь – це приведення до розуму і свідомості чоловічу уяву. Ініціація – це ніби поява нової людини, нове народження чоловіка.

Розмірковуючи на цю тему, я раптом замислився, чому наші відьми завжди їздили саме на мітлах верхи, а не на віниках чи, скажімо, у коритах чи ночвах.

От чи не тому то вони й ставали відьмами, що їм чогось дуже бракувало і вони над усе хотіли приборкати і упокорити для себе отого, так би мовити, «коня».

Ну і найновіша, сьогоденна, вже літературна міфологія.

Що би воно означало, якщо виходити з фрейдистсько-індонезійської символіки, що Гаррі Поттер і вся його компанія хлопців і дівчат гацають саме верхи на мітлах… Хто кого і що тут упокорює?

Такі от виходять індонезійські пироги, якщо копнути за ними углиб.

З упокоренням у індонезійців, щоправда, загалом ведеться, як й у всіх, не так просто, бо щойно настає тропічна ніч, всі відчуття і настрої буяють і ніби сама природа запрошує до любощів.

Я відчув на собі плин тропічного часу, його незмінну горизонтальність і плинність, він ніби розтікається і зникає у просторах тропічного неба.

Коли я повернувся додому, в Україну, мені здалося, що я проспав цих вісім місяців.

Вдома все кудись рухалось, всі щось зробили за цей час. Підлітки виросли, друзі добились чогось нового, а я, як ірвінгівський Ріп Ван Вінкль, проспав цей час, ніби його й не було.

Ніби це був прекрасний, барвистий, чудовий сон.

Але мені й сьогодні ввижається раз по раз густа яванська ніч, волога і таємнича, сповнена неймовірних можливих пригод, дурманячий запах кокосової олії, на якій на базарах смажаться на шампурах шматки баранини, гарячі рисові млинці, лоскочуть ніздрі пахощі сигарет з гвоздикою, мандаринів і папай, манго, рамбутанів, джамбу, кокосів і бананів, і ароматних паличок, і місцевих парфумних олійок і – все те, що заманює, закликає, обіцяє пригоди і розкриття таємниці, якої лиш торкаєшся, і бажання підіймається в тобі могутньою хвилею.

Це – як перше кохання, перше пізнання жінки. Такою була моя перша любов до іншої країни. І це була Індонезія.

«Сампай бертему лагі!» – кажуть індонезійці. – «До побачення!» – кажу і я, розуміючи, що, мабуть, це назавжди!

Але хто знає?

Все у волі Неба!

Цілковито віддатися одному пороку нам зазвичай заважає тільки те, що у нас їх кілька.

Я довго пробивався в Латинську Америку, вже від певного часу не сподіваючись на якусь милість від київських можновладців