Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

моїми очима заблимали спалахи камер. Наступного дня на шпальтах газет я мав такий вигляд, ніби побачив примару. Розділ 10

У м'якому світлі надвечір'я, у спекотному мареві, від якого тремтіло повітря, Венеція немов розсотувалася, поволі зникала в тінях минулого. Вежі, бані, палаци зі стрімкими дахами здавалися примарними — міражем, який ось-ось міг злитися з морем. Ми пливли з Месте, стояли на облавку корабля, тримаючись за руки, милувалися блискучою, мов змащеною оливою, поверхнею солоної Адріатики, вдихали тепло й пахощі чужинецького моря, дивилися, як спроквола проступає перед нашими очима живе місто.

Зареєструвавшись у готелі, ми вийшли прогулятися. На головних вулицях з крамницями, ятками й ресторанами вирувало життя. Юрмиська туристів настільки загатили маленькі провулки, що квапитися кудись було марною справою. Ліпше плисти з натовпом, безвільно й безцільно, віддавшись на поталу людської течії. Ми нічого не хотіли й нікуди не прямували, просто брели, дозволяючи звукам, пахощам і барвам огортати нас з усіх боків. Вузькі вулички і канали у віддалених кварталах тонули в тиші й темряві, навколо — високі, глухі мури, і тільки де-не-де у воді віддзеркалювалися світелка. В одному закапелку ми помітили ніс гондоли, в іншому — вигнутий стрімкою аркою над вузьким каналом давній кам'яний міст. Ми мали безмір часу, щоб неквапом милуватися мерехтінням світел у воді.

У готелі я відчинив віконниці; стояв, дивлячись на Канал Ґранде, на вогні міста, віддзеркалені у хвилях, на катери, що поволі тиркотіли повз готель; на темні силуети палаців, церков і крамниць на протилежному березі. Венеція була тьмяна й, на диво, тиха того вечора.

Я стояв без сорочки і відчував шкірою вологе тепло повітря. У глибині номера почулися кроки Карі, Вона вийшла з душу, стала позад мене, притулилася голим тілом до моєї спини, обвила руками. Якийсь час ми так стояли, а тоді я обернувся і поцілував її.

Ми кохалися, а потім лежали, притулившись, у темряві, прислухалися до звуків з каналу; плескоту води й хвиль, котрі вдарялися у камінні береги; здалеку долинув навіть раз спів гондольєра.

Ми були туристами. Ходили крамницями, їли й пили посеред дня вино, а тоді поверталися до готелю відпочити. Плавали великими каналами на маршрутних катерах. Карі позувала перед фотокамерою посеред площі Сан-Марко, тримаючи на випростаних руках голубів. Ми відвідували церкви і музеї. Венеція це — сон, шматочок дійсності, вихоплений з туману історії, ілюзія, що ренесанс і досі живий.

Найгарніше було гуляти по обіді тьмяними, вузькими вуличками й провулками. Тоді місто порожніло; стародавні будинки-мури з лев'ячими головами над порталами, вікнами, із зачиненими віконницями, які рятували від спеки, несли на собі печать століть, огорталися таємничим флером і збуджували в мені почуття, які межували з трепетним обожненням. Ми знайшли кав'ярню з двома столиками просто на вулиці під стіною і літньою жінкою за запилюженою лядою усередині.

— Розкажи, що тебе гнітить, Мікаелю, — озвалася Карі.

— Про що ти?

Вона підняла келиха з червоним вином, довго вивчала глибоку теракотову барву й заломлене в ній світло.

— Я ж тебе знаю, Мікаелю. Ми тут гарно відпочиваємо, але я відчуваю: щось не так. Я відчуваю це від першого дня…

Вона, звісно, мала рацію. Думки про Альвіна Му, про його слова, сказані батькові Майї, про виграний суд весь час тиснули мені на голову. Я прокидався уночі й чув голос Альвіна, його шепіт у пітьмі. «Ніби нявчання кошеняти».

Я зітхнув і все розповів Карі. Лиш почав говорити, як слова бурхнули потоком, ніби тільки й чекали, аби їх випустили на волю. Карі мовчки слухала. Коли я замовк, вона ще трохи посиділа, пригублюючи вино, а тоді похитала головою.

— Не знаю, що й сказати, Мікаелю, — вона накрила мою руку своєю долонею. — Не дивно, що ти іноді ніби ціпенів. Це… це страхітлива історія. Я не знаю, що казати, і не знаю, що й думати про неї…

Я теж не знав. Тримаючись за руки, ми поволі брели розмореним від спеки містом до готелю. Розмовляли мало. Альвін та уособлене в ньому зло тінню залягли поміж нами. Але я радий був, що все розповів Карі.

Вечеряли ми біля мосту Ріальто. За столом розмовляли про щось геть стороннє, та раптом Карі повернулася до мене й запитала:

— Гадаєш, це правда? Те, що Альвін її убив?

— А навіщо він сказав оте?

Карі наморщила чоло.

— Бо він божевільний. Хворий. Йому здавалося, що це смішно. Бо він несповна розуму. Хтозна? Ти й сам казав, що він ненормальний. Але це не конче має робити його вбивцею…

Я поволі похитав головою.

— Припустімо, що ти маєш рацію. Так, Альвін не є нормальною людиною, і, звісно, може бути так, як ти кажеш, але я не вірю, — я підшукував потрібні слова. — Щось таке було… в його очах. І те, як він сказав, і усмішечка… Потім він ще й мені усміхнувся, я не казав? Ніби його все це забавляло. Звучить, можливо, по-дурному, але він ніби вилущився зі шкаралупи, я ніби вперше побачив його справжнього. Я побачив Зло.

Я знову похитав головою.

— Мені здається, він таки зробив це. Він убив Майю.

Карі дивилась мені просто в вічі, зі смутком у погляді.

— А ти, Мікаелю? Що ти? Що тепер робитимеш? Як почуватимешся після всього?