Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Це мене тішить, — усміхнувся Вітіко, — бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.

Потім уклонився Труді й мовив:

— Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.

— Бувайте здорові! — зашарілася дівчина.

Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.

Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:

— А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.

— Якщо небу буде вгодно, я не промину, — відповів Вітіко.

— А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, — пообіцяв Генріх.

— Ще раз дякую, — подякував Вітіко.

— З Богом! — попрощався Генріх.

Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітіко — на південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.

Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.

— А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття, — мовив Вітіко.

— Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, — попросив вугляр, — то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.

— Розповім, — пообіцяв Вітіко.

— Від Міхелю далі йде гірська стежка, — розповідав вугляр. — За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.

— Добре, — кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.

— Щоб вам судились справді великі справи! — побажала жінка.

— Як захоче Господь, — відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив: — Дякую вам ще раз! — і поїхав.

— Їдьте з Богом! — крикнули люди.

Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.

Дивлячись праворуч, він бачив довгий лісовий покрив широкої гори, ліворуч бачив ліс зі скелею Трьох Сідал, Блекенштайн і дальші гори на сході. Міхель дзюрчав поряд із вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, і тоді Вітіко був змушений пускати коня ступою.

Він їхав повз гостроверху, вкриту лісом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святої Гульдріки, а потім проминав по ліву руку від себе великий ліс, який називали Хохфіхт.

На шляху Вітіко ще до полудня ліси поділила долина, з'явилися луки і лани, і він під'їхав до хати, що стояла край стежки. Хата була дерев’яна, а її крокви, пофарбовані в червоний колір, далеко відступали від стін. Вітіко зупинився. З хати вийшов чоловік у сірому вбранні з сивою бородою.

— Це таки Айґен? — запитав Вітіко.

— Так, а я Флоріан, дядько Марґарити, дружини вугляра Матіаса, — відповів чоловік.

— А я той, кого ти чекав, — мовив Вітіко, спішився і за вказівкою старого повів коня до клуні. Там кінь отримав свій полуденний харч, пообідав і Вітіко за дощаним столом перед домом господаря.

Вітіко пробув там дві години, потім загнуздав коня, заплатив за гостину і поїхав далі в супроводі старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкіряній шапці, грубих штанах і великих чоботях.

Неподалік від дому, де спочивав Вітіко, вони побачили ще кілька дерев’яних хатин із луками та ланами. Потім дорога знову повернула в ліс.

Ще дві години подорожні йшли вздовж Міхеля. Інколи по дорозі траплялася хижка зі шматком викорчуваного лісу, або осідок вугляра, або ділянка вирубаного лісу з хижкою лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць,