Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

та поглиблення самостійності України, оскільки, як слушно зауважує Л. Залізняк (Походження... — с. 16–18), «користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру Українській державі сумнівна, а шкода — очевидна»[13]. Попри те що цим дезорієнтується громадськість і дискредитується українська історична наука, «це утруднює вирішення доленосного для української державності і найважливішого для національної історичної науки завдання... — відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави». А «без цього історичного фундаменту, — наголошує історик, — неможлива побудова незалежної України». Тож мусимо подбати, аби велична споруда відновленої української державності дійсно мала під собою надійні історичні підвалини.


3. Міф про «першу спробу» визволення Русі від монголо–татар

Щороку на початку вересня шпальти часописів, згадуючи про «цей день в історії», узвичаєно повідомлять своїм читачам приблизно таке: «1380. Відбулася Куликовська битва, що поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Ті, хто закінчував школу повоєнної пори, певно, пам’ятають, як ще у молодших класах захоплено слухали розповіді про величну перемогу на Куликовому полі руського війська під орудою великого московського князя Дмитрія, прозваного затим Донським. Навмисне наголошую на «повоєнності», бо, виявляється, до війни радянська історична наука не надавала цій історичній постаті такого значення. Скажімо, у першому випуску «БСЭ» (1935. — т. 22) Димитрію Івановичу присвячена невеличка стаття, у якій, зокрема, зазначено, що «найбільшої популярності Д. зажив через так звану Куликовську битву», а також наголошено, що «великодержавні буржуазні історики ідеалізували Д. як національного героя, який боровся за “єдину” Русь проти татарського владарювання». А про саму Куликовську битву та ж «БСЭ» (1937. — т. 35) писала, що вона «була першою серйозною спробою “русских” (тут, звісно, маються на увазі майбутні великороси, на ту пору — московити. — М. Л.) вивільнитися з–під татарського ярма». Дійсно, спробою і, до речі, невдалою, бо, як читаємо, наприклад, у вісімнадцятому томі «Энциклопедического словаря Русского библиографического института ГРАНАТ» (видання 1902 року), та перемога «не звільнила руську землю від татарської кормиги: уже 1382 року Тохтамиш, що замінив у Орді Мамая, несподіваним наскоком розгромив Москву», і московські князі ще майже сто років платили Орді данину. «Куликовська битва, — зазначав С. Соловйов (1896. — Кн. 1. — с. 981), — була з числа тих перемог, які близько межують з важкою поразкою».

Але вже у наступному, повоєнному виданні «БСЭ» (1952. — Т. 14) тон викладу різко міняється: Дмитрій Донськой уже «один із улюблених національних героїв» (та й обсяг статті — на порядок більший із додатково наведеними картою Московського князівства і схемою битви), а сама Куликовська битва — уже не якась–то там «спроба», а «найвидатніша подія свого часу, вирішальний поворот у боротьбі “русского народа” проти татарської неволі». А найбільш проникливі радянські історики через майже непроглядну імлу століть зуміли розгледіти, що саме у тій битві «вперше виразно вийшло на поверхню тяжіння білоруських та українських земель до возз’єднання з Великоросією» (Пашуто, 1982. — с. 6)...

У чому ж причина такої раптової зміни? Про це читаємо в кінці названої статті в «БСЭ»: «У виступі на параді Червоної Армії 7 листопада 1941 у Москві на Червоній площі Й. В. Сталін назвав ім’я Д. Д. в ряду імен наших великих предків, мужній образ яких надихав радянських воїнів на боротьбу з німецько–фашистськими загарбниками...» Ось із цього, власне, й почалося: «хазяїн» сказав... Сталін «вибачив» великому князеві те, за що власний командний склад карав безжально: переодягання під час бою в обладунки простого воїна, і навіть вдався до замовчування (про це у величезній статті в «БСЭ» — ані слова) того малоприємного факту, що Дмитро Іванович (уже Донський!) перед лицем небезпеки — до Москви наближалося військо Тохтамиша — раптом покинув столицю і, як пояснювала «молодому поколінню будівників комунізму» «Детская Энциклопедия» (М., 1967. — т. 8. — с. 246), «рушив у Кострому, щоб зібрати на Волзі нове військо», а насправді, прямо наголошували дореволюційні російські історики (напр., «Большая Энциклопедия» під ред. Южакова, СПб., 1902, т. 8, с. 463), «втік у Кострому». Така поблажливість з боку «сталевого» більшовика почасти зрозуміла: не час вдаватися до дріб’язкової принциповості, коли самому вже добряче п’яти присмалює... Не маючи наміру анінайменше втручатися у дуже болючий процес постійного переосмислення росіянами окремих фрагментів своєї історичної «легенди», в тому числі й щодо значущості знаменитого бойовиська на Куликовому полі, все ж мусимо зауважити, що насправді Куликовська битва була зовсім не першою спробою вивільнити руські землі з–під татарського ярма, а отже, не могла «покласти початок визволенню Русі від монголо–татар».

Не дивно, якщо такого — узвичаєного ще від тих часів, коли, як наголошував журнал «Вопросы истории» (1951. — ч. 6), саме «геніальні роботи тов. Сталіна» озброювали радянських істориків «новими теоретичними знаннями» — потрактування цієї події продовжують дотримуватися російські видання: мотиви такого перекручення з їх боку є бодай зрозумілими. Та якщо таке тлумачення «цього дня в історії» й досі калькує поважне українське видання («День», 08.09.1999), то складається враження, що автори цієї «подачі» не лише самі все ще не виборсалися зі спочилої в Бозі «епохи», коли наріжним каменем усіх радянських «історій» був невмирущий сталінський «Краткий курс истории ВКП(б)», а й намагаються затягти туди своїх читачів, до числа яких відношу й себе. Та читачі нині вже менше, ніж це було у згадані часи, сповнені священного трепету перед усяким друкованим словом, ба більше — нерідко їм самим кортить розібратися у тому, що викликає сумніви, не обмежуючи свій пошук лише легкодоступними джерелами.

І тоді виявляється,