Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Налякав?

— Ти затримався на день. Хоч ніколи не затримувався й на годину! — дівчина перевела погляд на мене. — А ти — Стожар?

— Схоже на те, — відповіла я.

— Треба тебе відмити, — усміхнулась вона. — Мій брат зовсім не вміє дбати про дівчат у дорозі.

— Ну, я не замерзла на смерть і не померла з голоду завдяки йому, — усміхнулась я у відповідь і перевела погляд з дівчини на Тиграна.

Отже, це його сестра.

Здивована, я відчула полегшення.

— Павутиння вже гуде, чутки тут розходяться швидко. Я взагалі здивована, як тунелі не розвалились від купи цікавих.

— Ми просто йшли сюди обхідними шляхами, — мовив Тигран. — До речі, Стожаре, це невиховане створіння, яке не вміє представлятись під час знайомства, — моя сестра Либідь.

Десь ліворуч з тунелю почулись голоси.

— Змиваємось, — проказала Либідь і ми пішли в протилежний бік.

За якийсь час стало жаркіше і тунель знову почав роздвоюватись.

— Так, я — ліворуч, ви — праворуч, — мовив Тигран. — Либідь, не лишай її ні на мить, ясно?

— Ясно, командире, — промовила дівчина з усмішкою і, перш ніж я встигла щось сказати, взяла мене за руку і потягла в тунель ліворуч.

— Він не може з нами піти, бо зазвичай чоловіки і жінки миються окремо, — пояснила дівчина. Тим часом тунель почав розширюватись і сповнюватись парою. А тоді раптом скінчився просторою підземною залою, ще більшою, ніж та, в якій ми вечеряли. І я охнула від здивування — в залі, у світлі сфер, виднілось п’ять, а може, й більше, великих басейнів. Вода в них парувала, а краї були обкладені світлим каменем. Було дуже тепло.

— Як це можливо, під землею? — прошепотіла я.

— Нижче, значно нижче протікає гаряча ріка. В деяких місцях її води намагаються пройти нагору і ми це використовуємо. Не бійся, в басейнах вода тепла, а не гаряча. Роздягайся — зараз час вечері, ніхто не прийде купатись. Я принесу тобі простирадло, бо те шмаття, в яке ти загорнена під плащем, треба попрати і полатати. Потім дам тобі нормальний одяг.

Либідь пішла в якийсь менший, бічний тунель, а я на мить завмерла в нерішучості.

А тоді так швидко, як могла, скинула з себе і плащ, і сорочку, і білизну, і тим паче остогидлі чоботи та шкарпетки, та обережно, мало не навприсядки, спустилась кам’яними східцями в найближчий басейн.

Якби можна було розтанути від блаженства — я б розтала.

— Вставай, Стожаре. Вже ранок.

Я розплющила очі. Цієї ночі мені нічого не снилось. У кімнаті Либіді було так само, як і тоді, коли я засинала, — темряву розганяли дві невеличкі сяючі сфери. Ніяких ознак ранку я не побачила — та й не могло їх бути під землею.

— Тут завжди темно, звикай, — мовила Тигранова сестра, простягаючи мені кухоль з водою і гребінець. — Рушник на стільці. Умивайся і вдягайся. Я піду розбуджу Тиграна, він після подорожей втрачає відчуття часу. Твої нові речі поряд з рушником. Принесли за Ждановим наказом. Одяг, який могла запропонувати я, виявився, на його думку, занадто простим для Стожара.

Я не зрозуміла, що ховалося за останніми словами Либіді, бо та вже покинула свою кімнату — тільки завіса, що заміняла тут, під землею, двері, сколихнулась.

Я сіла і позіхнула. А тоді умилась, а воду, що лишилась, просто випила — в горлі було сухо, як у пустелі. Повіки в мене трохи набрякли від довгого сну, а все тіло було неймовірно розслаблене. Опік на долоні почав загоюватись і майже не докучав.

Після вчорашнього купання мені було ліньки розчісуватись, а тепер це становило серйозну проблему. Довге волосся за останні кілька днів сильно заплуталось і довелось буквально продиратись крізь сплутані пасма. Та все ж я впоралась і, позичивши в Либіді шкіряну стрічку, зав’язала нею доволі товсту косу. А тоді поглянула на старий дерев’яний стілець і зрозуміла, про що говорила дівчина.

Люди, яких я встигла побачити вчора, ходили тут переважно в поношеному, старому одязі. Вочевидь, під землею не прийнято викидати речі, якщо вони ще можуть служити. Більш-менш розкішно були вдягнені тільки члени Ради. Схоже, вони вирішили зі мною поділитись. Не знаю, звідки той Ждан розбирається в жіночих розмірах, та мій він вгадав. Бо чорні туніка та штани з якоїсь міцної, але м’якої тканини, «лягли» ідеально. Шкода, що в кімнаті Либідь не тримала дзеркала — я б з радістю поглянула на себе, а надто після того, як взула новесенькі шкіряні чоботи з розшитими срібними нитками халявами та накинула поверх туніки шкіряну жилетку з прекрасним вишитим узором. Нитки на жилетці теж були срібними, та під промінчиками сфер невловимо змінювали своє забарвлення.

Взагалі я була б не проти дзеркала й з іншої причини. Вода в басейнах парувала так, що не було видно свого відображення в ній. А я б дуже хотіла на себе подивитись.

Я б хотіла знати, яке в мене обличчя. Тигран казав, що я вродлива. Але вродлива — це яка? У мене світла шкіра і чорне довге волосся. А які в мене очі, якого вони кольору? А губи? Які в мене губи? Чи є в мене ямочки на щоках, чи лице овальне, а чи кругле?

Дзеленькнув дзвоник, за мотузочку якого смикнули з протилежного боку ширми. Так тут «стукали». Без дверей важко було б придумати щось інше.

— Ти вже переодягнулась? Можна зайти? — крикнула Либідь.

— Так!

Ширма відсунулась і до невеликої кімнати зайшли Тигран із сестрою. Я не змогла стримати усмішку, побачивши посвіжілого хлопця — він позбувся своєї