Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

казанів, у яких булькало щось, що пахло просто прекрасно. Тільки цей запах ще втримав мене від падіння головою на стіл — очі просто злипались.

— Та ти геть розклеїлась, — усміхнувся Тигран, сідаючи поряд, а тоді гукнув до гурту людей біля казанів: — Гей, Мале!

Від казанів до нас підбіг верткий, худорлявий хлопчина. На зріст він був нижчий за мене на голову.

— Тигране! Ти спізнився на день і ми вже почали хвилюватись, що з тобою щось трапилось.

Хлопці обійнялись і Мал поглянув на мене. Очі його округлились.

— Ти привів патрійку? — прошепотів він вражено.

— Ні, вона не з Патрії.

— І як ти ще живий?

— Були обставини, — всміхнувся Тигран. Мал знову поглянув на мене:

— Я — Мал. А тебе як звуть?

— Ммм… не знаю. Стожар поки що, — мовила я непевно. Хлопець засміявся.

— Ну так, звісно.

І тільки поглянувши на Тиграна, аж схопився за груди:

— Вона серйозно?

— Серйозніше нікуди.

Мал, здавалось, не міг відвести від мене очей, я аж занервувала. Це незручно, коли на тебе дивляться так захоплено.

— Щось не так? — запитала я.

— Це так, ніби зустріти богиню з давніх легенд, — прошепотів хлопчак.

— Ну все, ти доводиш її до зніяковіння. А вона, до слова, ледь жива. І голодна. Ти ж не хочеш, щоб богиня з давніх легенд померла на нашій кухні?

— Ага, — мовив Мал, так і дивлячись на мене.

— Мале, — поторсав його за плече Тигран. Той нарешті відвів від мене погляд і подивився на друга.

— Га?

— Вона голодна. А я тиждень пив саму воду.

— Так, зараз.

Наче зачарований, Мал відійшов від нас і подався до казанів.

— Хто я така? Чому він такий шокований? — спитала я тихенько. — Може, вже минув час таємниць і ти можеш мені розповісти?

— Ні, я розповім тобі завтра. Після того, як виспишся і відійдеш з дороги. Ти надто сонна, щоб сприймати подібну інформацію, — мовив Тигран безапеляційно.

Я відчула роздратування, що, схоже, граничило з істерикою. Очі почало щипати. Чому він нічого мені не каже? Завів невідомо куди, де мене спершу хотіли вбити, а тепер богинею називають, а пояснень ніяких не дає.

Аби не потекли сльози, я закліпала і поглянула в той бік, куди побіг Мал. Під казанами горів вогонь, а дим виходив у широкі щілини в стелі. Мал щось захоплено шепотів, часом озираючись на нас, і водночас ополоником з довжелезною ручкою наповнював дві миски бульйоном з одного з казанів. У мене аж слинка потекла. Інші кухарі недовірливо дивились то на хлопчака, то на нас.

— Не плач і не засмучуйся. Я більше нічого від тебе не приховуватиму, — тихо сказав Тигран. Я вперто дивилась у інший бік. — Ну ж бо, поглянь на мене.

— Не хочу.

Він тихо засміявся.

— Не вірю.

Я повернулась до нього. Хлопець виглядав втомленим і, як і завше, спокійним.

— До завтра нічого не зміниться. Якщо хочеш знати щось про себе, то скажу тобі, що ти — дивовижна.

— Я зараз несприйнятлива до компліментів, — сказала я сухо.

— Це не комплімент, а правда. Стожари зникли багато століть тому. Це диво, що ти з’явилась.

Я зітхнула.

— Я зовсім не відчуваю себе надзвичайною.

— Хіба сонце усвідомлює, яке воно сліпуче?

Я не встигла нічого відповісти, бо перед нами поставили дві миски бульйону і ще одну — з тушкованим м’ясом.

— Смачного, — побажав Мал і сів навпроти. — У вас є небагато часу до того, як почнеться обід. Тут буде сила-силенна людей, а Стожар не виглядає готовою до сотень запитань і знайомств.

— Ми підемо до того, — кивнув Тигран. — Стожаре, не поспішай з їжею. Ти надто голодна і тобі може стати погано.

Намагаючись не залити в себе все одразу ж, я мовчки пила бульйон маленькими ковтками — гарячий, неймовірний. Шлунок вдячно буркнув і затих.

Покінчивши з бульйоном, я поглянула на Мала.

— М’ясо одне.

— Воно тобі. Тигран до завтра питиме тільки бульйончик, — всміхнувся той.

Я здивовано поглянула на Тиграна. Він кивнув.

— Я тиждень не їв, треба, щоб шлунок адаптувався. Мене просто знудить.

Я стенула плечима і прийнялась за м’ясо, черпаючи розварені соковиті грудочки великою дерев’яною ложкою.

— Як взагалі можна не їсти тиждень і залишатись таким сповненим сил, як ти?

— Завдяки Волі та її зіллю. Вона тобі все розповість. Та й узагалі, Шукачів тренують з дитинства.

— Я принесу тобі попити, — мовив Мал і за мить повернувся з кухлем якогось ароматного чаю. Я випила половину і відчула в животі болючий спазм. Схоже, трохи об’їлась. І не дивно.

Але воно того варте.

— Все, пора йти, — промовив Тигран підводячись. — Наїлась?

— Так. Дякую, Мале, — сказала я.

— Приємно було познайомитись, — кивнув Мал і, схопивши брудний посуд, зник у якомусь сусідньому приміщенні.

— Зараз приймемо ванну і завалимось спати, — мовив Тигран, знову ведучи мене тунелями. Тепер, на повний шлунок, вони не здавались мені такими похмурими, як спершу. — Ми йде…

— Як ти мене злякав!

Щось стрімке, з довгим білим волоссям, врізалось у Тиграна, мало не