Падре Піо - Щоденник Любові

волів би навчатися в класичній гімназії, але змушений був задовольнитися тим, щоб спробувати отримати диплом технічного ліцею.

Наша великодушна й добра вчителька сказала мені: «Я впевнена, що тобі вдасться витримати іспит і перейти хоча б у фізико-математичну гімназію. Я буду весь цей рік спеціально займатися з тобою латинською мовою.»

Ентузіазм і великодушність сеньйори Ченері підбадьорили мене, і я вирішив піти на це випробування. Кожен вечір після восьми годин занять в інституті Альдіні я йшов додому до нашої вчительки і довбав латинь із самих основ.

Без сумніву, я зобов'язаний молитві отця Піо, яку він возносив до Господа, тим, що Бог послав мені цю великодушну вчительку, а разом і бажання вчитися, якого в мене до того не було.

Влітку 1943 року я склав іспит і наступного року перейшов у фізико-математичну гімназію Августо Ріги міста Болоньї. У 1950 році отримав диплом фармацевта.

Протягом чотирнадцяти літ, з 1940 до 1954 року, я ні разу не бачив Падре Піо.

У вересні 1954 року я знайшов на горищі посеред старих підручників того листа, якого отримав із Сан-Джованні Ротондо 5-го травня 1940 року.

Я знову з великою увагою перечитав листа, якого вважав давно втраченим, і нарешті збагнув значення й сенс стількох випробувань.

Мій батько, якого я гаряче любив, помер 26 листопада 1953 року. Мати, що була в глибокій скорботі, втомлена й змучена, потребувала моєї допомоги. Я сподівався допомогти їй вирішити важку проблему, що виникла в нашій родині у зв'язку зі смертю батька.

Мій батько хотів, щоб усі дев'ятеро дітей, які залишалися живими, завжди були разом.

Його сильна воля до єдності родини сприяла тому, що вся наша сім'я жила у гармонійній згоді до того часу, доки був живим він сам. Одначе після його смерті з'явилися розмаїті труднощі й протиріччя, бо під тінню мого батька, цього люблячого й щедрого глави роду, усе ж не знайшлося спільного завдання для різних інтересів тих нових сімей, які встигли створити мої брати і сестри. Постійна опіка мого батька зберегла сімейну єдність. Його серце, повне любові й самовідданості, не помітило цієї проблеми, яка незмінно виникає тоді, коли сини й доньки змушені, як і колись, вести спільне господарство під одним дахом, хоча їхні особисті інтереси уже розійшлись.

Влітку 1954 року я вирішив осісти в Сан-Матео делла Дечіма, щоб узяти участь в житті своєї родини і посильною допомогою й любов'ю спробувати втішити маму, нашого ангела-хоронителя.

Я не дуже люблю жити в маленькому селі і ще менше люблю працювати в млині, одначе любов до мами і почуття обов'язку перед сім'єю допомогли мені подолати труднощі першого періоду.

Гіркоти цього року навчили мене дорожче цінувати листа, віднайденого на горищі нашого дому в Дечіма. І я тоді вирішив знову поїхати до в Сан-Джованні Ротондо.

Друга поїздка до Сан-Джованні Ротондо

Коли я готувався до від'їзду, думки мої знову були звернені до тієї першої далекої зустрічі з Падре Піо, з часу якої минуло більше чотирнадцяти років. Як могло статися, що протягом чотирнадцяти літ я не чув поклику вернутися в Сан-Джованні Ротондо? Тоді я не міг пояснити собі причину цього відтермінування.

На цей раз поїхав один. Опинившись в Сан-Джованні Ротондо, я одразу відчув глибоке хвилювання. Та дорога, що вела із села до монастиря, де жив Падре Піо, дуже змінилася. На цьому місці встигло вирости нове передмістя. О п'ятій годині ранку я знову, як і багато літ тому, слухав месу, яку служив Падре Піо. Час залишив на обличчі улюбленого отця і в його погляді явний слід пережитої скорботи. Під час Богослужіння почував себе наче винним за те, що стільки літ перебував далеко від нього, і сильний душевний порух, який я відчув, вилився потоком сліз. Під кінець Служби Божої я з усіма людьми підійшов до вівтаря, і Падре приблизився за кілька кроків від мене, повертаючись до своєї келії.

Я уже підбадьорився, і на моєму обличчі майже не зосталося слідів хвилювання, пережитого під час Літургії. Тим більше було моє здивування, коли Падре Піо зупинився переді мною, і я зрозумів з його погляду і з його жесту, що він з упевненістю бачить в мені, дорослому чоловікові, того зніяковілого хлопчика, що стояв перед ним багато років тому.

Я ні на хвильку не засумнівався в тому, що отець впізнав у дорослій людині чотирнадцятилітнього хлопчика. Я сумнівався в іншому: чи вартий я, як і раніше, бути його сином?

Падре Піо простягнув мені руку жестом люблячого батька, що знову приймає сина. Міцно ухопившись за мене, він батьківським голосом сказав мені: «Сину мій, нарешті ти повернувся! Чого ж ти плакав? Ти ж знаєш, що я терпіти не можу плачів!»

Любов моя до отця посилилася завдяки його сильній батьківській любові до мене. В любові отця Піо я знову знайшов ту ніжність, яку дарував мені мій улюблений батько, повернувшись уже на небеса.

Пізніше я зрозумів, що Падре Піо, який завжди шанував батьківську владу, для того й побажав, щоб я прожив ці чотирнадцять літ з 1940 до 1954 року якомога ближче до моїх улюблених батьків, щоб я міг згідно із заповіддю любити й поважати свою матір й свого батька і неподільно віддавати їм всю мою синівську любов.

І лише після смерті мого батька Падре Піо побажав зайняти його місце й повести мій дух до любові Божої й до розуміння проблем земного життя. Починаючи з 1954 року, я став часто бувати в Сан-Джованні Ротондо. У червні 1956 року, для точності скажу — 6 червня, я знову був у Сан-Джованні Ротондо. Після Святої Літургії Падре Піо побачив мене біля вівтаря, підійшов ближче й сказав: «А ти що тут робиш? Не трать часу, зараз же рушай додому!» Цей наказ негайно податися в Дечіму дуже здивував мене й насторожив, і я поїхав у Болонью першим же поїздом. Наступного дня я прибув в Сан-Матео й застав мою любу маму