Тимур Іванович Литовченко - Забути неможливо зберегти

– «Ах, так!»

– «Можете подивитися».

– «Ну зрозуміло, дорогенька, зараз подивлюся».

Мадам зазирнула в пакет, дістала звідти новеньку пластикову «картку», повертіла так і сяк, бадьоро підтвердила:

– «Згодиться!»

Олега трохи шокувало таке легковажне ставлення до медичної освіти. Чому брюнетка отак недбало оглянула сам диплом, а про вкладиш з оцінками навіть не спитала?! Не здогадалася, чи що?… Але якщо диплом потрібен для справи… причому не звичайний диплом, а медичний… Адже в руках лікаря перебуває життя людини!..

– «Між іншим, я закінчила Рівненський медичний коледж», – мовив тим часом за кадром голос д’Артаньян.

– «Згодиться і твій Рівненський коледж».

– «І між іншим, я там відмінницею була».

Тут запанувала невеличка пауза, оскільки мовчання в кадрі супроводжувалося мовчанням у кімнаті. Нарешті брюнетка сумно зітхнула:

– «Ну що ж, дівонько, паспорт, гроші й диплом ти віддала – це головне. Завтра-післязавтра вихідні, але ми поки що займемося твоєю страховкою. У понеділок-вівторок зробимо інші документи з пакета, тож у середу будеш вже з керівником групи зустрічатися. У вівторок увечері тобі зателефонують. Телефон хоч не загубила, роззяво?»

– «Телефон завжди при мені».

Кадр злегка сіпнувся донизу, у ньому з’явилася рука д’Артаньян зі стареньким мобільником.

– «От бачиш, на відміну від грошей і документів, цю залізяку ти на цицьках тягаєш!» – з докором мовила мадам, наставивши на співбесідницю «окільцьований» вказівний палець.

– «Бо якщо в кульочок покласти, я дзвінка не почую! А раптом він подзвонить, га?…»

– «Хто це – він?»

– «Ну, той мій хлопець!..» – закадровий голос д’Артаньян затремтів.

– Добре граєш, – ще раз похвалив Араміс. – Ця сволота в шоці.

– «Ага, ти маєш на увазі козла, який тебе кинув?» – тим часом запитала брюнетка.

– «Чому ж козла? Валерка ніякий не козел зовсім, він просто безвільний і не дуже відповідальний, так! А мама його терпіти мене не може, але це ж мама, а не Валерка…»

– «Повір моєму досвіду, дівонько: всі мужики – хтиві козли. Хоча кинути таку дурепку, як ти…»

Мадам трішечки помовчала й докінчила:

– «Добре, тягай і надалі телефон на цицьках, чекай на дзвінок від козла свого. Не подзвонить… Ну то й хрін з ним, повір! Зате у вівторок увечері тебе повідомлять, як там у вас буде виходити з від’їздом. Так що телефон не забудь зарядити, тюхтійко».

– «Ой, звісно ж, не забуду! Думаєте, я заробити не хочу?»

– Гадаю, хочеш».

– «Ой, ви й не уявляєте, як хочу! Я ж от на цю поїздку геть усе до останньої копієчки витрусила і ще ж у друзів позичила! Я ж вам така вдячна за те, що ви мені роботу дали, що ви навіть…»

– «Опісля віддячиш мені, коли із заробітків повернешся».

– С-с-сука!.. – з непередаваною відразою прошипіла крізь зуби д’Артаньян. – Я б їй замість подяки…

Однак за кадром вона ж вимовила зовсім інше, причому щиро радісним тоном:

– «Ой, ну звісно ж, про що мова! Віддячу, зрозуміло».

– «Ну, от і гаразд. А тепер розходимося. Чекай на дзвінок у вівторок».

– «До побачення. Спасибі ще раз».

– «Немає за що, дурепко».

Мадам трохи зневажливо махнула на прощання рукою, тьмяно блиснув страз на її персні, надягнутому на правий вказівний палець. Кадр одразу різко сіпнувся, у нього потрапив протилежний кінець провулка.

– Все, далі дивитися нема чого. Окуляри я не знімала, доки не підійшла до тролейбусної зупинки, тож там іще довго крутитиметься.

– Дурниця, непотрібне я відріжу, – відповів Араміс.

– Зрозуміло.

Тут д’Артаньян якось по-особливому зітхнула й додала тихо:

– Найголовніше ж, що наостанок ця тварюка таки пробовкнулася. Не витримала, гидота така!

– Що ви маєте на увазі? – обережно запитав Олег. Перегляд відео завершився, нарешті настала черга запитань… Втім, він уже туманно здогадувався, у чім тут річ.

– «Немає за що, дурепко», – сказала ця мерзота. А їй і справді немає за що дякувати! Оце й була одна-єдина правда із усього, що там відбулося, – д’Артаньян дивилася на журналіста з напівприхованим смутком, немовби оцінюючи його розумові здібності.

– Тобто як це – єдина правда?! А щодо роботи як же?

– Щодо роботи… – вона презирливо посміхнулася. – Та чи знаєте, хто вона така, сволота ця?!

– Вже здогадався.

– І хто ж?

– Все-таки хотілося б почути це від вас.

– Чому?

– Про всяк випадок. А раптом я помилився у припущеннях…

– Добре, скажу: вона вербувальниця.

– Ну от, я так і подумав. Наскільки можна зрозуміти із всіх маніпуляцій, – Олег кивнув на монітор, де глухий провулок змінився жвавою вулицею, – ви зібралися приєднатися до армади наших гастарбайтерів. Ця тітка вербує яких-небудь потенційних нянечок, покоївок, доглядальниць. Або, наприклад, чарівних збиральниць винограду… Не знаю, коли там виноград збирають, але зараз же початок літа! Зрештою, поки група сформується, доки