Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

і придворні інтриги мало хвилювали гайдука Тараса Сопоху. Зрештою, про них він і уявлення не мав. У складі загону Сідельника Тарас чесно подолав весь шлях від Берестя до Смоленська, при цьому двічі довелося латати взуття — воно не витримало двомісячного переходу. Про те, що йому досі не видали обіцяної ще перед походом платні, Тарас не переживав — що заплатять, він не сумнівався, а зараз золоті йому ні до чого. Годувати годують, одягнутися дали, що іще? Наявні у рекрутів гроші ті частіше програвали в кості або спускали на повій, що складали обов’язковий атрибут чималенького обозу. Щоправда, послугами «жриць кохання» користувалися здебільшого німецькі найманці, але і тут траплялися поляки. Гетьман Жолкевський спробував було заперечити проти присутності повій у своєму війську, але король настояв на своєму: інакше німецькі найманці просто не пристали б на його запрошення. І Станіслав Жолкевський махнув на це рукою, мовляв, робіть, що хочете, тим більше, що німці підпорядковувалися безпосередньо королю Сигізмунду.

Смоленська фортеця височіла над навколишньою місцевістю на лівому березі Дніпра. За рікою в низовині лежало саме місто. По всьому периметру фортецю оточував високий мур, густо заставлений вежами.

— Так, багато християнського люду тут поляже... — зітхнув Микита Сідельник. — Що з нашого боку, що звідтам — багато...

Жолкевський наказав розбити табір навпроти фортеці у долині, розташованій між монастирями Святої Трійці, Спаським та Богородиці. Оскільки частина смоленців відступила у фортецю, а більшість переправилися на той берег Дніпра, приміщення монастирів зайняли польські воєводи. Литовський маршал Кшиштоф Дорогостайський облюбував Свято-Троїцький монастир; Ян Сапіга зупинився у Спаському, а Станіславу Жолкевському залишився Богородичний. Звідти йому було зручно спостерігати і за табором, і за фортецею.

Поки слуги розпаковували речі, польний гетьман вирішив розвідати обстановку навколо блокованої фортеці. Собі у супровід він узяв лише шотландського та голландського капітанів. Жолкевський не став тривожити німців: по-перше, не надто їм довіряв, а по-друге, основна їх маса ще підступала до Смоленська разом з королем. Що ж до Яна ван дер Рейна та Вільгельма Дугласа, то вони своєю спокійною та незалежною поведінкою заслужили у гетьмана принаймні повагу. Жолкевський розумів, що поява іноземців у війську його королівської величності пояснюється просто: вони прибули сюди заробити грошей. Будуть платити — воюватимуть за корону, перестане Сигізмунд давати гроші (а до того йде) — тут можливі варіанти: або найманці повернуть мушкети проти короля, або самі знайдуть, як компенсувати неотримане. Але поки що капітани задоволені.

— Не розумію я смоленців, — зізнався Дуглас. — Навіщо вони спалили своє місто?

— Щоб нічого не дісталося нам, — пояснив Жолкевський, оглядаючи згарище, яке лише позавчора було житлом для людей.

Дізнавшись, яка сила суне на місто, жителі Смоленська підпалили дерев’яні будівлі. Поживитися загарбникам було нічим.

У повітрі досі витав запах горілого дерева.

— Але ж ми згодом підемо звідси! — продовжував шотландець. — Де ж вони житимуть?

— У землянках. Але свого чужим не віддадуть.

Шотландець скрушно похитав головою — чи то від усвідомлення того, що поживитися нічим, чи то від жалю до бездомних жителів. Жолкевський на це нічого не відповів, а ван дер Рейн сказав:

— Штурмом Смоленськ не взяти. Тут допоможе лише облога.

— Невідомо, чи мають обложені гармати, — мовив Жолкевський. — Якщо так, то сутужно нам доведеться. Як ви вважаєте?

Запитання гетьман адресував Дугласу. Той вже встиг змиритися з думкою, що тут нічого не залишилося для поживи, і повністю переключився на фортецю.

— Не думаю, що така фортеця не має жодної гармати, — сказав він. — Зрештою, можна спробувати невеликий штурм, тоді й з’ясується, є за стінами гармати чи немає.

— Боюся, маленького штурму не вийде.

— Як це?

— Його величність захоче захопити Смоленськ одразу. І переконати його у протилежному буде важко.

Ян ван дер Рейн ще раз подивився на високі стіни фортеці і заперечно похитав головою.

— Лише облога, — повторив він. — І сил менше витратимо, і людей менше погубимо.

— Невідомо, що скаже король, — відповів йому гетьман.

Його королівська величність прибув під смоленську фортецю наступного дня. До шести тисяч, що прибули двома днями раніше, додалося ще три з половиною тисячі. Зі слів Сигізмунда, до міста підходять ще чотири тисячі гусарів і піхоти. Таким чином, фортецю готові були атакувати майже п’ятнадцять тисяч воїнів (якщо не брати до уваги всіх слуг, кухарів, музикантів і повій. На останніх, правда, мало хто надіявся). На здивування Жолкевського, король не зібрав одразу військову раду, пославшись на втому. Сигізмунд відпочивав до обіду наступного дня, поки до Смоленська не прибули решта. Лише тоді король запросив всіх до себе. Погода надворі зіпсувалася, всім дошкуляв пронизливий східний вітер, що було дивиною у таку пору, а тут, у домі якогось боярина, було тепло і безпечно.

Сам же король, зручно вмостившись біля натопленої печі, спідлоба розглядав прибулих. Саме від них залежало — прославить він своє ім’я тут, під смоленською фортецею, чи вона стане йому поразкою. Знав король, що кінцеве рішення однаково буде за ним (правда, яким воно буде, ще не вирішив).

— Починайте, ваша милосте! — звернувся Сигізмунд до гетьмана Жолкевського. — Ви тут уже третій день і знаєте більше за нас.

— Дякую, ваша величносте! — схилив голову Жолкевський. — Ви праві: я прибув у Смоленськ на святого Михайла[19], і лише пан канцлер (кивок у бік Лева Сапіги) та пан маршал (те саме — Дорогостайському) випередили мене. Тим не менше у мене вистачило часу оцінити обстановку.

— І яка вона? — поцікавився король.

— На жаль, ваша величносте, вона несприятлива. Наближення вашої величності не викликало у московитів великого ентузіазму, на що ми сподівалися. Хоч війська Скопіна і покинули місто, у фортеці знайшлося до сорока тисяч гідних до бою чоловіків. Це не рахуючи ще приблизно стільки ж жінок і