Бен Ааронович - Річки Лондона

— То про це є навіть література?

— Про що тільки не буває літератури, констеблю.

— У нас є дві альтернативи, — сказав я. — Або один з нас водить його по місцю злочину, або ми відпускаємо його й дивимося, куди він піде.

— Гаразд, саме в такому порядку ми це й зробимо, — сказав Найтінґейл.

— Ви думаєте, що якщо спочатку провести його керовано, подальші результати будуть кращими? — спитав я.

— Ні, — сказав Найтінґейл, — просто якщо після того, як ми його відпустимо, він втече, то більше ми нічого не вдіємо. Я погуляю з ним. А ви стійте біля церкви та пильнуйте.

Він не сказав, що саме я маю пильнувати, але я й сам здогадувався. І дійсно — щойно Найтінґейл і Тóбі зникли за рогом критого ринку, я почув, як хтось намагається привернути мою увагу. Обернувшись, я побачив, що з-за однієї з колон мене кличе Ніколас Волпенні.

— Сюди, пане офіцере, — шипів Ніколас. — Поки він не повернувся.

Він затягнув мене за колону; там, у тіні, Ніколас здавався менш прозорим і моторошним.

— Ви знаєте, з якого сорту людиною маєте справу?

— Ви привид, — сказав я.

— Я не себе мав на увазі, — сказав Ніколас. — А того, в гарному костюмі й зі срібною палицею.

— Інспектора Найтінґейла? — спитав я. — Він мій керівник.

— Що ж, не хочу я лізти не у своє діло, — сказав Ніколас. — Але я б на вашому місці знайшов би собі іншого керівника. Когось більш нормального.

— В якому сенсі? — спитав я.

— Просто спитайте в нього, в якому році він народився, — сказав Ніколас.

Я почув, як гавкнув Тóбі, і раптом Ніколаса біля мене не стало.

— Ви не надто чемні, Ніколасе, — сказав я.

Найтінґейл і Тóбі повернулися, розповісти їм було нічого. Я не розповів інспектору ні про привида, ні про те, що той сказав про нього. Я вважаю, що старшого офіцера не слід обтяжувати більшою кількістю інформації, ніж йому потрібно.

Я взяв Тóбі на руки й підняв так, щоб його дурна морда була навпроти мого обличчя. Запах м'ясних шматочків з підливою я намагався ігнорувати.

— Слухай мене, Тóбі! — сказав я. — Твій хазяїн загинув, я собак не люблю, а мій начальник може самим лише поглядом зробити з тебе рукавички. На тебе чекає квиток в один кінець до собачого притулку в Беттерсі, а потім великий сон. Твоя єдина можливість не потрапити до великої псарні на небесах — скористатися всіма своїми надприродними чуттями, якщо вони в тебе є, і знайти… те, що вбило твого хазяїна. Зрозуміло?

Тóбі дихав, роззявивши рот, а потім гавкнув.

— Вважатимемо, що це «так», — сказав я й опустив його на землю.

Він одразу підійшов до колони й задер лапу.

— Рукавички я з нього не став би робити, — сказав Найтінґейл.

— Чому?

— Він короткошерстої породи — рукавички були б жахливі, — сказав Найтінґейл. — Але шапка непогана вийде.

Тóбі понюхав навколо того місця, де знайшли тіло його хазяїна. Потім підняв морду, гавкнув і дременув у напрямку Кінг-Стріт.

— Дідько! — сказав я. — Це було несподівано.

— Біжіть за ним! — сказав Найтінґейл.

Я вже біг. Старші детективи-інспектори не бігають — для цього існують констеблі. Я помчав за Тóбі, який подібно до всіх схожих на пацюків собак умів чкурнути, коли хотів. Він пробіг повз «Теско», потім вулицею Нью-Роу — його маленькі лапи миготіли, наче в дешевому мультфільмі. Після двох років біганини за п'яницями я мав і швидкість, і витривалість, і вже наздоганяв його, коли він перетнув вулицю Сент-Мартін, а там помчав у провулок Сент-Мартін. Я втратив свою перевагу, коли був вимушений оббігати процесію голландських туристів, що виходила з театру Ноеля Коварда.

— Поліція! — волав я. — Дорогу!

«Зупиніть цього собаку!» я не кричав, бо маю гордість.

Тóбі промчав повз бар, потім повз магазин на розі й чкурнув через Черінг-Крос-Роуд — одну з найбільш перевантажених автомобілями вулиць центрального Лондона. Мені довелося подивитися в обидва боки, перш ніж перетнути дорогу, але, на щастя, Тóбі зупинився на автобусній зупинці й задрав лапу на автомат для продажу квитків.

Тóбі глянув на мене тим самовдоволеним поглядом, який мають усі маленькі собаки, коли їм вдається зруйнувати ваші плани або залишити купку на клумбі. Я подивився, які автобуси користалися цією зупинкою. Одним з них був № 24: Кемден-Таун, Чок-Фарм і Гемпстед.

Прийшов Найтінґейл; разом із ним ми порахували відеокамери спостереження. Щонайменше п'ять із них мали добрий вид на автобусну зупинку, не кажучи вже про камери, які встановлені в лондонських автобусах. Я надіслав Леслі смс із пропозицією перевірити перш за все записи камер з зупинкою 24-го автобуса. Я певний, що вона невимовно зраділа цій смсці.

Помстилася вона мені наступного дня телефонним дзвінком о восьмій ранку.

Я ненавиджу зиму; ненавиджу прокидатися в темряві.

— Ти коли-небудь спиш? — спитав я.

— Хто рано встає, тому бог дає, — сказала Леслі. — Пам'ятаєш те фото, що ти мені надіслав,