Рімантас Кміт - Хроніки Південного

нібито хіпарок, але зуб даю, жодної з них він не трахає. Вони наче просто товаришують, плентаються разом, але щовечора кожен іде спати до себе. Якби було по-іншому, він би давно про це розтриндів. А звідси поставало ось таке питання: якщо він дівки не шукає, то навіщо йому ці бабки? І чого він тут розривається? Звичайно, що бабки потрібні не лише задля дівок, ще на касети і на шмотки… Та все це — теж не що інше, як шлях до дівок. Його батьки мали бомбезний магнітофон — з компактами, лазерами, на дві касети. Повний звук у квартирі пустити не міг, бо зі стелі гіпс повідскакував би, а разом з гіпсом і сусіди б звалились. Я вже мовчу про відик та імпортний тєлік. Але не почнеш розпитувати: «Мінде, навіщо тобі бабки?». Таке питання, певно, суперечить усім граматичним правилам, що діють у Шяуляї. Це те ж саме, що запитати людину: «Чому ти дихаєш?», «А чого в тебе шкіра біла?». Такі питання задають діти, які щойно почали розмовляти, а згодом в них постають й не такі риторичні запитання.

Мінде пішов разом зі мною під міст біля самого вокзалу. Я пожалкував, що він не подався сам до Центрального ринку чи ще кудись, бо який зиск стояти поруч і штовхати той самий товар. Але я вже мовчав, нічого не казав, оскільки не хотів знову почати базар про закривавлені простирадла чи якусь іншу маячню. Та не встигли до нас навіть пару бабів підійти і сказати, що ми забагато просимо за ковбаси, як раптово з’явилися мєнти. Показали хтозна-які посвідчення (мені цікаво, чому всі так показують посвідчення, щоб ти не встиг побачити ні імені, ні фотки). Задля видимості запитали, чи маємо ми дозволи на торгівлю, і наказали йти з ними у відділок поліції. Народу довкола безліч — ні втекти, ні сховатися. Мєнти були без форми, і мене муляла думка, що, може, це все так, як у нас у Шяуляї — лякають нас казна-які мудаки-артисти. Втім, вони нас вели через ринок прямо до відділку, і з кожним кроком зникали сумніви щодо їхньої правдивості, і паніка зростала. Що тепер буде? Чи просто все заберуть, чи ще штраф випишуть? Чи затримають на декілька діб? Якщо я не повернусь сьогодні, моя мати зійде з розуму.

Хтось може мені пояснити, чому саме нас вони обрали зі всього того мурашника? У своєму житі я жодного разу не виграв у лотереї, а тут — раз, і ось — випала наша цифра! Бінго! Тепер прямуємо у студію забрати свій суперприз! І чому я? Чому саме я? Повний базар людей, що торгують без дозволів, але забрали саме нас. Ми взагалі — планктон у цьому всьому морі лайна, але серйозних діячів вони не рухають. У відділку без нас сидить ще пару чуваків, і все. Туди, мабуть, вмістилися б лише ті, що мають папери, а всіх інших можна обнести огорожею, і маєш відділок, повний порушників. А вони цирк влаштували.

Ще більший цирк починається, коли нас відправляють в окрему кімнатку і велять роздягнутися до трусів. Якась тут підарна контора, і що вони хочуть знайти? Можливо, я ковбасу в штани заховав? Там, у кімнатці, ми дьоргаємося, тремтячими руками намагаючись в трусах останню готівку сховати — може, хоч її вдасться зберегти. А Мінде ще виносить мені мозки зі своїм «я ж казав йти до Центрального ринку». Та скільки можна, і що я маю відповісти? Може, вибачитися? Чи я йому не казав — вали сам до Центрального ринку!

— Завжди щось буває вперше, чи не так? — продовжує він мудрувати, засовуючи шкарпетки в свої мешти.

Сидимо голі, босі й без документів. У думках я вже попрощався з бабками, не маю поняття, яким чином батькові повернути борг, а про подальший бізнес нема чого й думати. Тому сів у повну бочку з гівном. У кращому випадку, якщо відпустять і до школи не повідомлять, якщо батьки не дізнаються. Посидіти у карцері в Ризі — ото був би бізнес. Позираю на Мінде — той теж блідий і наклав у штани.

Верземо мєнтам різні нісенітниці. Кажемо, що не знали, що на торгівлю потрібні дозволи. Ми тут узагалі вперше. Моя мати страшно хвора, державне забезпечення ліками урізали, тому потрібно купувати за комерційними цінами, а ті ціни такі, що ледь одної зарплати вистачає. Мінде бреше, що батько в нього алкоголік, і все, що тільки мати заробляє, той безбожно пропиває, все у горлянку, зрозумійте — що ж нам робити? А мєнти нам розповідають про гігієну, санітарію та різну фігню. Довкола всі, як і ми, торгують, але дозволи чомусь потрібні саме нам. Якби і мали ми ті дозволи, то щось інше було б не так. Придерлись би: чому ви без білих фартухів ковбаси продаєте? Якщо захочуть, завжди знайдуть до чого причепитися. Ми знов їм про свої сімейні біди, то один з них, не стерпівши, запитує:

— На що конкретно твоя мати хворіє?

— Конкретно… Не знаю, я не знаю, як це сказати російською.

— Як давно?

— Давно, всі заощадження вже спустили, начальнику, зрозумійте, якби не та хвороба, ми б у школі на уроках сиділи. Треба школу закінчити, треба чогось у житті навчитися…

Набридло їм слухати нашу туфту, тому пригрозили: якщо ще раз нас візьмуть, вліплять штампи у паспорти, і більше ми у Латвію не в’їдемо. А ще краще, щоб ми й без штампів сюди більше не потикалися. І хай мої батьки швидше одужають, а Мінде вони сказали: нехай твоя мати дасть під сраку тому козлу.

Ми виходимо з мєнтури.

— Треба було нам, як тому Ерліцкасу, говорити з живота або прикинутися глухонімими, — каже Мінде.

— Слухай, генію, скажи краще, що тепер робити?

Стирчимо з пустими руками і кишенями, і декілька зелененьких банкнот, засунутих поміж яйцями, зовсім не гріють, а скоріш навіть сльозу витискають. І куди тепер втопити ці декілька зелененьких, щоб вилізти з тої бочки гівна? Ми вже завалили плакатами цілий Шяуляй. Купувати спирт, коли ти щойно вийшов з буцегарні, це ніби смикати долю за вуса. А що ще? Витягуємо з трусів бакси і міркуємо. Купити щось дорожче не вийде, та й що тут купиш за дев’ять баксів. Вирішили, що купувати будемо однаковий товар, бо поки збагнеш, як той товар йде і куди його зіпхати, час проходить, тому краще не рипатися.

Бачу, Мінде вже крутиться біля бабських цяцьок. Підходжу, а він, показуючи пальцем, каже:

— Беремо ці кульчики. 

— Кульчики? Та, що ти знаєш про кульчики? Звідки тобі знати, що дівкам подобається?

— Яка