Ява - Блукаюча у часі

— Добре пані Войчек, будь ласка, що ви маєте сказати з приводу цивілізації Майя?

— Я… — Нічого не маю казати, просто я не знаю нічого. Вся надія була на Вітольда. Він же чудово розумів, що ми просто базікали, ну добре, вирішив мене наказати, але зараз він бачив же, що мені нема чого казати. Але професор дивився на мене посміхаючись. Зараза.

— Продовжуйте, будь ласка, не соромтеся. — Я мовчала. — Дякую пані Войчек, мушу вас зупинити, бо боюся, на вашу цікаву розповідь у нас не вистачить часу. — Всі засміялися, я почервоніла як помідор. Ненавиджу його. Очима пошукала Моніку, вона зі співчуттям подивилась на мене, я усміхнулась у відповідь. На виході з лекційної аудиторії ми зустріли Павла. Він повідомив, що Марка відвезли у місцеву лікарню. Ми вирішили зранку піти відвідати його.

«Жахливий день!»- Вигукнула я, кидаючи сумку на підлогу.

— Так. — Моніка впала на ліжко.

— Пробач за ранок. Мабуть, я божеволію.

— Все гаразд. Думаю тобі не завадить розслабитися!

— Маєш пропозицію?

— А як же. Сьогодні п’ятниця? А що в нас в цей день?

— Дискотека! — Одночасно сказали ми.

— Ти чула, як цей козел чіплявся до мене на лекції? Знаєш Моніка, я очікувала, що він буде більш поблажливий, вже розмріялася, що він запав на мене. І ще ця ситуація з Марком. Що з ним сталося? Я дуже хвилююся.

— Годі вже. З ним все буде гаразд, завтра сама переконаєшся. А про Вітольда я тебе попереджала, він грає з дівчатами.

— Здається, що так.

— Припини себе жаліти. Гаряча ванна, ось, що тобі саме зараз потрібно.

— О так. Що ж вдягти ввечері?

— Може це? — Моніка дістала з шафи коротеньке червоне плаття. — Як тобі? Воно буде дуже лічити до твого гарного темного волосся.

— А воно не занадто відверте?

— Подруга, ти йдеш розважатися чи як?

— Так точно!

Ми були молоді. Тому зміна настроїв і планів для нас нормально. Тим паче дівчата, ми так любимо бути гарними. Коли ми прийшли до «ГамаюНа», там вже була купа народу. Міський гурт, під назвою «Гармати», налаштовував інструмент, а доки лунала музика з колонок. Негучна попса під яку спілкувалися неголосно студенти. За столиком нас вже очікував Павло.

— Наталя ти виглядаєш феєрично! — Друг поцілував мене у щоку. Моніка вдягла джинси й чорну майку з глибоким декольте, туго затягнула волосся в хвіст, і звісно високі підбори. Так ось вона, якраз, виглядала на всі сто балів. Хоч би на годинку побути нею! Четвертий стілець за нашим столиком пустував. Запала тиша. Бідолашний Марк, здається Вітольд мав рацію, я надто зациклена.

— Що сьогодні п’ємо дами? — Павло встав, щоб зробити замовлення.

— Все, що має сорок обертів!

— Моніка, таке продаватимуть тільки тобі!

— Тоді я пішла. Всі згодні? — Ми крикнули «так»! Коли Моніка пішла, Павло по-змовницьки заговорив до мене.

— Мені потрібно тобі дещо сказати, поки її тут немає.

— Про кого?

— Я думаю, з Марком щось сталося жахливе і тут не обійшлося без Моніки.

— Я тебе не розумію. До чого тут вона? — Але, в глибині душі, я знала, що він має рацію.

— Поговоримо, але не тут. Пізніше. — Моніка повернулася з пляшкою.

— Про що базікаєте? — Павло похитав головою.

— Про того чортового Вітольда Євгеновича!

— А, ти все не можеш заспокоїтися. — Гурт почав грати. О так, вони чудові. Випивши, я трохи розслабилася.

— Ну що Павлик, будеш моїм кавалером на сьогодні?

— Як скажеш.

— Моніка ідеш?

— О ні, дякую, я залюбки посиджу. — Ми пішли танцювати. А це, я вміла і любила найбільше.

— Що ти хотів сказати?

— Відбуваються дивні речі. Іноді, я бачу те, чого, не може бути. Істот, які не можуть існувати. — Я з жахом подивилася в очі друга, він не жартував. Вгадавши вираз на моєму обличчі, спитав: «Ти теж щось бачила?»

— Припустимо. Що далі?

— Я простежив сигнал телефону Марка в той вечір. І сигнал телефону Моніки. Вони були разом того вечора на Півночі острова, в болоті.

— Як так?

— Не знаю. Але на карті я помітив те місце. Вона в моїй кімнаті.

— Це якась помилка. Павло, вони фізично не змогли б так швидко спуститися туди та піднятися назад за такий короткий проміжок часу!

— Я ж кажу, дивні речі. Нам потрібно туди сходити. Сигнал віщує, що телефон Марка досі там.

— Навіщо Моніці це приховувати?

— Влучне питання. — Врешті почалася повільна музика і ми змогли спокійно говорити, так, ніби захоплено танцюємо.

— Твоя подруга не та, за кого себе видає. І всі тут не ті. Наталя, я відчуваю.

— Добре, припустимо, що ти правий. Що далі?

До бару зайшов Вітольд. Натовп студентів, як завжди на вихідних. Йому подобалося проводити тут час, тим паче, всі молоді викладачі наприкінці тижня забували про свій статус і гуляли зі студентством. Знаючи рамки, звісно. Але він міг і не дотримуватися цих рамок. Його покликали знайомі колеги та аспіранти. Дійти до них, як завжди, виявилося проблемою, на кожному кроці його зупиняли студенти, переважно студентки. Требо було поїхати в місто, там, де всі дорослі й не треба боятися карної відповідальності. Але щось стримало його, він знав що, тобто хто. Тому Вітольд сівши за столик, почав виглядати предмет своєї раптової зацікавленості. Довго шукати не довелося, здається вона була сьогодні королевою балу. Першокурсниця танцювала разом із пухкеньким Павлом, була вище за нього. Проте, здається у них була цікава бесіда, бо пара танцювала повільний танок під швидкий рок. Вона виглядала приголомшливо в коротесенькому червоному платтячку, плечі відкриті, виріз плаття був